Капітуляція перед агресором не принесе Україні процвітання

У 1991 році професор Єрусалимського університету Мартін Ван Кревельд написав книгу «Трансформація війни».

Він писав про те, як змінюються цілі та методи війни. Про те, чому сильній армії невигідно воювати зі слабкою. Про те, яке майбутнє чекає на традиційні армії ‒ і хто саме їм протистоятиме в XXI столітті.

А ще він писав про те, що війни діляться на ті, які йдуть заради виживання, й ті, які ведуться як інструмент політики.

Ван Кревельд говорив про те, що будь-яка держава, вимушена рахуватися з громадською думкою та витратами, завжди виявляється вразливою у зіткненні з противником, переконаним, що він воює в ім'я збереження самого себе. Що «війська, які не вірять у правоту своєї справи, зрешою, відмовляться воювати». Що «політика організованого товариства далеко не завжди збігається з цілями складових його індивідів» ‒ навіть часом у тих випадках, коли йдеться про війну за виживання.

І всі ці речі мають пряме відношення до війни на Донбасі. Тому що питання впирається в те, як цю війну бачать з обох боків кордону.

Для Росії цієї війни не існує. Обиватель про неї вважає за краще не знати, залишаючись у переконанні, що на Донбасі воюють «Київ» та «ЛДНР». Про загиблих російських солдатів і найманців не пишуть ЗМІ, їхні сім'ї не дають інтерв'ю, а вся участь Москви в цих подіях сприймається крізь призму «гуманітарних конвоїв». Кремль не зазнає жодних іміджевих витрат усередині країни, тому що в уявленні російського обивателя не є стороною конфлікту. А тому Москві немає жодної потреби озиратися на громадську думку.

При цьому, для російського керівництва ця війна ведеться «на виживання». Цілком ймовірно, що для Володимира Путіна та його найближчого оточення йдеться про відродження імперії, збереження її історичного ареалу та боротьбу зі сценарієм розпаду. Кремль неодноразово давав зрозуміти, що сприймає все, що відбувається, як спробу переграти поразку в «холодній війні». І для нього будь-яка спроба втечі колишніх колоній до Європи ‒ це «удар імперії» і «вторгнення на споконвічні території».

Для України все з точністю до навпаки. Український обиватель ставить тему війни в список головних проблем, які стоять перед країною. Але при цьому рік тому провину на Росію за вторгнення покладали лише 52% опитаних. Ще 15% вважали, що в усьому винний Київ, а третина не визначилася з відповіддю.

Цього року троє з чотирьох опитаних впевнені, що заради миру на Донбасі треба йти на прямі переговори з агресором. Кожен другий готовий надати окупованим територіям автономію в складі країни. 40% респондентів добре ставляться до країни, яка окупувала кілька українських регіонів.

Такі цифри очікуєш побачити в тих країнах, чиї солдати борються в складі експедиційних корпусів за межами національних кордонів. Але ми бачимо цю соціологію саме в Україні ‒ країні, яка стала жертвою чужої агресії. До того ж, мир на Донбасі зовсім не закриває питання територіальної цілісності України, тому що про долю анексованого Криму Росія й зовсім відмовляється вести переговори.

Якщо для Росії ця війна є «битвою за виживання» (в тому вигляді, в якому мислить його керівництво країни), то для України це протистояння все більше вповзає в категорію «війни з калькулятором». Коли війна сприймається як джерело витрат і труднощів. А її закінчення ‒ як наступ миру та добробуту.

Мені можуть заперечити. Сказати, що програш у війні не загрожує фізичним винищенням громадян країни. Що компроміси неминучі, а військові бюджети ‒ непомірний тягар для країни. Але в цій логіці є один пролом.

Так, Україна й справді відрізняється від Ізраїлю. Так, стосовно нашої країни фраза Голди Меїр має бути переінакшена: «Ми хочемо бачити себе українцями, вони хочуть бачити нас малоросами». На відміну від оригіналу, в цьому твердженні вже є маса простору для компромісу. І багато хто в Україні, напевно, готовий пожертвувати ідентичністю заради персонального добробуту ‒ особливо, якщо питання ідентичності для них не є базовою цінністю. Але в тому й річ, що ця війна ‒ вона не тільки за ідентичність.

Давайте начистоту.

Нинішня війна йде не тільки за ідентичність, історію та мову. Це, серед іншого, й битва за перехід до інших правил гри. Ринок і конкуренція. Системи стримувань і противаг. Держава для громадян, а не навпаки. Це битва ще й за те, де проходить межа між цивілізованим світом та Росією ‒ вздовж українсько-польського кордону чи україно-російського.

Капітуляція перед Росією не означатиме розмін ідентичності на процвітання. Програш означатиме лише знищення шансу на становлення ефективної економіки. Тому що російські протекторати не живуть багатше за метрополію. А сучасна РФ залишається країною, вся внутрішня дискусія якої зводиться до питання «на кому економити в першу чергу».

Перемога Росії означатиме лише те, що українське майбутнє виявиться перекресленим. Будь-які вікна соціально-економічних реформ закриються. Будь-яка спроба зробити державу для громадянина ‒ зазнає поразки. У РФ немає грошей, щоб будувати з підкорених країн вітрини ‒ а тому альтернативи руху на захід просто немає.

Але якщо Кремль, який веде цю війну «заради виживання», продасть її Україні як «війну з калькулятором у руках», то новому поколінню українців просто доведеться починати все з нуля. Тому що наше покоління цю війну програє.