Право на нейтральність в окупованому Криму

У Криму не можна бути поза політикою. До анексії можна було. «Нехай там вони між собою б'ються, а ми збоку постоїмо й поспостерігаємо». Кримська стабільність забезпечувалася маятниковістю української політики. Поки Київ коливався між заходом і сходом ‒ відсутність змін була гарантована.

Кримський виборець ділився на три групи. Ті, хто хотів більше Росію; ті, хто хотів більше Україну; й ті, хто не хотів змін. І голосував Крим за цю саме відсутність змін, за горезвісну «стабільність», яку йому в усі часи обіцяли «януковичі» різних років. Це були обіцянки зберегти флот, зберегти мову, зберегти мир. Нічого не змінювати. Політичний формалін. Двадцять років поспіль.

Не випадково проти цього статус-кво протестували на півострові як проукраїнські, так і щирі проросійські кримчани. І одним, й іншим було тісно в цьому заповіднику імітаційної прорадянськості. І не випадково після перемоги Януковича його ставленики на півострові розправлялися з тими, хто дорікав їм у недостатній «проросійськості».

Але для всіх інших парасолька української «багатовекторності» та «конкуренції» була приводом зосередитися на побуті. Ця позаполітичність закінчилася після березня 2014 року.

Тому що в Росії немає ніякої боротьби двох таборів, за якою можна спостерігати здалеку ‒ з безпечної відстані. І в якій можна брати участь раз на чотири роки ‒ на виборчих дільницях. Влада дуже хоче показати себе в порівнянних з опонентом розмірах ‒ і знімає все нові серіали, в яких «темні сили» її «злобно гнітять». Але це лукавство: є лише влада, і якщо хтось її переможе, то це буде вона сама.

А зараз все монолітно. Є влада і все те невелике, що поза нею. І або ти сам влада, або ти на протилежному боці, захищаєш простір свого маленького незалежного «я».

Іронія в тому, що саме бажання зберегти цю невелику персональну самостійність викликає у вертикалі підозру. Спрацьовує логіка воєнного часу ‒ крокування не в ногу вже сумнівне й потенційно загрозливе. Краще припинити.

Це особливо відчутно для Криму. Де багато хто, розбалуваний українською реальністю, вибрав для себе персональну позицію «неприєднання». Намагаючись ‒ як повоєнна Фінляндія ‒ дружити з усіма, не зближуючись ні з ким. Піти в простір малих справ, зосередившись на тому, що поруч і під рукою. Обмежившись повсякденним і зовсім трохи ‒ громадським.

Вони по-старому намагаються так робити, не розуміючи, що це вже неможливо. Тому що раніше вони намагалися зберегти свою відстороненість, щоб не грати за чужими правилами. Але сьогодні сама позиція «займатися малим, не помічаючи контекст» ‒ це вже гра за чужими правилами.

Тому що зберігати аполітичність можна лише в тому випадку, якщо ти ігноруєш реальність. Не помічаєш те, що відбувається навколо. Не звертаєш уваги на долю тих, хто виходить на ті ж одиночні пікети.

Або ти їх не помічаєш ‒ і це кидає тебе в обійми вертикалі, завдання якої в тому, щоб «особливу думку» не помічали. Або помічаєш ‒ і теж опиняєшся в ролі підозрілого й підозрюваного.

Можна було залишатися осторонь, коли навколо б'ються гіганти, а ти стежиш, щоб на тебе не наступили. Але не тоді, коли ти опинився в реальності, де є одна всепоглинаюча матриця й мало хто живе їй всупереч. І твій табір «тих, хто не приєднався» може виявитися більшим, ніж їхній. І ти вже не меншість, яка має право на «відчепіться». Ти вже сам більшість. І питання лише в тому, чи готовий ти це помічати, чи ні.

Моральний вибір ‒ він не в якийсь конкретний момент часу. Він повсякденний. Його можна не робити лише з інтелектуальної ліні або моральної товстошкірості.

І набір основних питань, загалом, простий. Що для мене свобода? Як я ставлюся до війни? Що важливіше ‒ держава чи людина? І це рішення не про барикади. Це рішення про самого себе.

Інакше потім доведеться знову видавлювати з себе хрестоматійне «я не знав» і ховати очі.