Про міфи радянської та російської влади: «кримськотатарський народ-зрадник» і «рятівна депортація»

У Криму підготували новий шкільний підручник історії. В якому розповіли десятикласникам про «кримськотатарський народ-зрадник», «рятівну депортацію» і те, як радянська влада допомагала йому на новому місці проживання.

Особлива пікантність у тому, що куратором проекту став «замміністра освіти» Айдер Аблятіпов. Один із тих, хто 2014-го вирушив присягати новим прапорам. Один із тих, хто переконував, що весь кримськотатарський народ не може бути дисидентом та інше «треба домовлятися». Цей підручник ‒ узагалі хороша риска під ілюзіями. Наприклад, про те, яку роль готова відводити кримським татарам Росія.

Після анексії Кремль видавав документи про реабілітацію кримських татар. І навіть зробив кримськотатарську однією з державних мов на півострові. В реальності й те, й інше залишилося фікцією. Фантомом, які не мають нічого спільного з реальністю. Тому що будь-яка російська влада в Криму зобов'язана хворіти на «татарофобію».

Вся ідея «російського Криму» стала можливою лише після завоювання півострова та перемоги над Кримським ханством. Уся концепція «сакрального Корсуня» можлива лише завдяки маргіналізації кримських татар та їхньої спадщини. Вся архітектура міфу про «споконвічно російський край» будується на асиміляції корінного населення. Це прекрасно сформулював екс-голова окупаційної адміністрації Севастополя Сергій Меняйло в інтерв'ю: «Якщо кримські татари вважають себе тут удома, то ми з вами де?»

У цієї «татарофобії» є своє джерело сили. Свій священний грааль ненависті. Ім'я якому ‒ радянська версія історії Другої світової війни.

Перемогою у війні в імперії заведено виправдовувати все ‒ репресії та розстріли, голод і ГУЛАГ. Це головний фундамент легітимності СРСР. Головна його індульгенція. Без цієї перемоги 70 років радянської історії виглядають як безперервна та безглузда м'ясорубка.

«Велика Вітчизняна» необхідна була Радянському Союзу рівно настільки, наскільки вона потрібна сучасній Росії. Для самовиправдання. Для самопояснення. Це компас, барометр і нульовий меридіан. Головна духовна скріпа, яка пояснює імперії сенс її існування, а всім сусідам ‒ причини для дружби з цією імперією.

Навіть більше ‒ перемога у війні була оголошена універсальною спадщиною і для народів, які населяють СРСР. У межах підходу всі вони оголошувалися народами-переможцями, які внесли свою роль у перемогу над Німеччиною. А колабораціонізм офіційно вважався чиєюсь приватною ініціативою. Винятком стали лише кримські татари.

Тому що стосовно них діяв зворотний принцип. Вони були оголошені «народом-зрадником», серед якого знайшлися окремі герої. Із загального тріумфального хору переможців їх викреслили. А до святкування дев'ятого травня пропускати їх пропонувалося винятково через прилюдне покаяння.

І в цьому теж немає нічого дивного. Тому що в Росії історія «Великої Вітчизняної» стала повноцінною громадянською релігією. Зі своїм іконостасом і священними текстами. Апостолами та праведниками. Демонами й грішниками. Рефлексувати поза каноном на цю тему можуть лише єретики. Ті самі, яким «місце на багатті».

Її стали подавати як боротьбу абсолютного добра з абсолютним злом. А депортація руйнує цей стрункий концепт ‒ виходить, що в Криму 1944 року добро перемогло зло й потім само вчинило злочин. Виходить, що це було не таке вже й Добро. Або воно вчинило не такий уже й злочин.

Адепти імперії вчепилися за цю соломинку. І тепер із покоління в покоління розповідають про те, що кримські татари самі винні. Що депортація стала порятунком для них від помсти фронтовиків. І що в Центральній Азії їм жилося не так вже й погано.

Фантастичний цинізм.

Адепти підходу не люблять згадувати факти. Наприклад, що колабораціонізм був на всіх окупованих територіях. Що етнічні росіяни йшли на службу Третьому рейху не менше за інших. А якщо хтось вирішить вираховувати відсоткові співвідношення «зрадників і героїв», то нехай робить поправку на карту окупації. Тому що колабораціонізм можливий був лише там, куди дійшов Вермахт. У Томську та Владивостоку не було охоронних батальйонів, тому що туди не дійшла німецька армія. А якби дійшла ‒ були б і там.

Але ця тема залишиться табуйованою для адепта імперії. Тому що ризикує стати для нього ящиком Пандори. З якого рано чи пізно постане запитання про те, чи можна вважати «Велику Вітчизняну» війну продовженням Громадянської.

Будь-яка ревізія війни загрожує руйнуванням міфу. Будь-яке руйнування міфу загрожує падінням неба. У радянського адепта не залишиться нічого, за що можна триматися. Нічого, за що можна вхопитися. Нічого, що дозволить йому пишатися минулим.

А тому він триматиметься за радянські міфи до останнього. Виправдовуватиме депортацію. Клеїтиме ярлики на цілі народи. Виховуватиме дітей у ненависті до сусідів. Він робитиме все, щоб загасити в собі головне питання. Те саме, яке колись поставив присланий до Криму російський чиновник.

«Якщо вони у себе вдома ‒ то ми тоді де?»