Про референдум як спосіб політиків зняти з себе відповідальність

Коли голова Адміністрації президента України пропонує винести на референдум домовленості про мир із Росією ‒ це не демократія. Це спроба уникнути відповідальності.

В одному з фантастичних романів пілотам космічних кораблів заборонялося грати в симулятори. Все тому, що симулятор дарував ілюзію, ніби будь-яку помилку можна переграти ‒ досить лише повернутися до останнього збереженого моменту. Я все частіше згадую цей епізод.

Наш світ влаштований складно. Для того, щоб визначитися зі сценарієм, необхідно чітко усвідомлювати всі можливі наслідки. У цьому сьогодні переконуються громадяни Великої Британії, які проголосували на референдумі за вихід із ЄС. Виявилося, що ніхто не пояснював прихильникам Брекзиту реальних наслідків. Наприклад, масштабу економічних збитків для британської економіки. Або величини «відступних». Або хвилі насильства в Північній Ірландії. Того самого насильства, яке зійшло нанівець, зокрема й, завдяки тому, що обидві сторони конфлікту у свій час опинилися всередині ЄС ‒ і кордон між ними фактично зник.

Можливо, їм це й пояснювали, але абсолютно не факт, що вони це чули. Або що готові були зрозуміти. Зрештою, будь-яку ідею можна втілити в привабливу упаковку ‒ і продати виборцю. Сценарій капітуляції можна оголосити таким, що «знизить витрати», «поверне солдат у домівки» та «зупинить смерті». Тільки він мовчатиме про те, яку ціну доведеться за це заплатити. Небажання вигравати власну війну найчастіше приводить до необхідності гинути в чужих.

Немає ніякого «небесного обивателя», який «сіль землі» та «глас Божий». Ми живемо у світі складних речей. Я не вмію лагодити мікрохвильовки й не дуже добре знаю принцип їхньої дії. Я можу розібрати свій смартфон ‒ але не впевнений, що зможу зібрати. За медичними діагнозами я вважаю за краще звертатися до лікарів, а автівку ‒ віддавати в автосервіс. У кожному з перерахованих випадків я знаю про те, що мені доведеться розплачуватися за власну самовпевненість.

Прем'єр-міністр Великої Британії Джеймс Кемерон був супротивником Брекзиту. Але саме він оголосив про проведення референдуму з цього питання. Він просто не хотів брати на себе відповідальність за його «непроведення». Хотів вибити козир із рук своїх політичних опонентів. І всю кампанію висловлювався на користь збереження Британії в ЄС. Але він не вгадав.

52% британців вирішили інакше. Власними руками зануривши країну в глибоку політичну кризу. Відкривши ворота для економічної кризи ‒ якою загрожує «жорсткий сценарій» виходу Британії з Євросоюзу. З них нема чого взяти ‒ вони просто не врахували всіх наслідків. Але їх мали врахувати політики. Ті, які хотіли Брекзиту, і ті, які його не хотіли, але, тим не менше, запустили цей сценарій.

У багатьох ситуаціях референдум ‒ це лише спосіб зняти з себе відповідальність. Ту, яку політик отримує, коли перемагає на виборах. Сама концепція представницької демократії має серед іншого виконувати функцію «захисту від дурня». Щоб не робити спільне майбутнє заручником ситуативних настроїв або свідомо ретрансльованих ілюзій.

Люди можуть помилятися. Обиватель може вірити в концепцію «плоскої землі», але це не привід пускати цю теорію в школи. Люди можуть не вірити в щеплення ‒ але це не підстава, щоб від них відмовлятися. Прагнення розчинити персональну відповідальність у колективній, розмазати її максимально тонким шаром по всій країні не має нічого спільного з демократією. Як би не намагалися переконати нас у цьому свідомі провокатори або корисні дурні.

Зрештою, демократія від охлократії відрізняється не тільки чотирма літерами, а ще й ймовірністю катастрофи.