Як змінилась українська армія після 24-го лютого

У 2014-му році армія не встигала перетравлювати потік добровольців. Ті, кому військкомат не міг нічого запропонувати, – йшли у добробати. Цього року роль добробатів виконали сили Територіальної оборони. Ті, хто стояв у чергах у перші дні війни, – опинилися всередині наймолодшого війська. Кожна третя бригада ТРО тепер служить у зоні бойових дій, заповнюючи нестачу великих калібрів та бронетехніки за рахунок трофеїв.

Те, що вважалося недоліком тероборони, за кілька місяців війни стало її гідністю. За вісім місяців в армії я побачив директорів приватних клінік, які пішли начмедами до бригад. Весільних фотографів, які стали аеророзвідниками. Промислових альпіністів, які споруджували систему відеоспостереження вздовж лінії фронту.

«З добрих підприємців виходять добрі командири», – цю фразу я чув тричі. Вперше – від комбата на Сіверському Дінці. Вдруге – від сержанта розвідвзводу на гуляйпольському напрямі. Втретє – на харківщині, від 88-го номера у списку українського Forbes. Всі троє були на своєму місці і всі до війни займалися бізнесом. Тому я не сперечався.

За останні вісім місяців українська армія зросла втричі. На одного кадрового припадає приблизно двоє мобілізованих. Свіжа кров із «громадянки» створила зі збройними силами дві речі. По-перше, засунула на другий план «будівщину» з усіма її атрибутами. По-друге, – наситила ЗСУ небаченим рівнем цивільних компетенцій. Люди, яким ніхто не встиг пояснити, що так не можна почали масово створювати речі з категорії «а що, так можна було?».

Ймовірно, у Росії мріють про те, що щось подібне створить з їхньою армією оголошена мобілізація. І якщо окупанти обзаведуться суб'єктними командирами, горизонтальними зв'язками та мотивацією – то можливо. А поки що всього цього немає – російська «чудозброя» ризикує сточитися від української оборони.

І жодного перебільшення у слові «чудозброя» немає. Кремль сприймає мобілізацію як таке собі «Wunderwaffe». Як щось здатне переламати хід бойових дій. Як те, що остаточно переведе «спецоперацію» до категорії «війни». У рамках придуманого самої ж Росією міфу, вона якщо й здатна програвати, то лише коли воює «не насправді». А коли «насправді» і для захисту того, що оголошено «батьківщиною» – приречена перемагати.

Саме з цієї причини розмови про застосування ядерної зброї поки що передчасні. Вони набудуть актуальності у той момент, коли мобілізація та ракетні удари по українській інфраструктурі не досягнуть результату. Коли виявиться, що російські танки, як і раніше, стоять від київської об'їзної далі, ніж українські – від донецької. Коли Володимир Путін виявить, що конвенційну війну він програє – можливо, ми знову почуємо виток пересудів про «ядерний попіл».

Цікаво. Європа десятиліттями звикала боятися російської армії. На вівтар «миру» готові були класти будь-які поступки. Але в 2022 році виявилося, що єдине, в чому Росія досягла успіху – це виробництво «понтів». А ситуацію на полі бою змогли змінити навіть кількадесят західних РСЗВ. Які, до того ж, працюють в Україні з обмеженим функціоналом у дальності.

А що було б, якби опинилася в українській армії західні ракети? Американські танки? Німецьке ППО? Що думають тепер про майбутнє всі, хто в Москві марив кидком до Ла-Маншу? Російська армія продовжує бути загрозою, але перестала бути страшною. Вісім місяців тому на нас напала в'язниця.

У спробі обнулити наше майбутнє вона потроху скасовує своє.