Володими Зеленський і його більшість, яка розповзається

Рік тому у Володимира Зеленського повірив багато хто. Це було нескладно ‒ майбутній президент не заважав нікому себе придумувати. Поки інші політики змагалися у прозорості, головний претендент вправлявся у дзеркальності. У ньому відбивалися будь-які очікування ‒ і кожен бачив те, що хотів.

Одні бачили євроінтеграцію. Інші ‒ миротворчість. Треті ‒ боротьбу з корупцією. Четверті ‒ соціальне заступництво. Суперечливість очікувань нікого не бентежила. Кожен був упевнений, що президент житиме саме його порядком денним. Рушниці очікувань приречені були почати стріляти ‒ і вони почали.

Щоправда лише через рік.

Президент переступав «червоні лінії»

Останні дванадцять місяців президент займався тим, що переступав «червоні лінії». Ті самі, які креслили йому на піску найрізноманітніші групи. Але рятувало його саме те, що ліній було багато ‒ а тому жодна з них не тягнула на роль тієї головної, після якої настає перелом.

«Справа ветеранів та волонтерів», прикордонні винятки для Dr. Alban, мирні ініціативи Сергія Сивохи ‒ це та багато іншого встигло налаштувати проти президента тих, хто живе порядком денним війни.

Відставка Кабміну, принесення в жертву Рябошапки, обіцянка розібратися з наглядовими радами держкомпаній ‒ встигли розчарувати «риночників». Тих, хто мріяв про реформи та євроінтеграцію.

Земельна реформа і приватизація відштовхнули патерналістів. Фіскальна політика розізлила ФОПів. Розмови про подачу води в Крим перевели в опозицію кримських татар. А режим пенсійного щастя, який так і не настав, ризикує відгукнутися фрондою бюджетників.

Класична історія про опорні колони

У наявності ‒ класична історія про опорні колони. Кожне нове «те, що трапилося» і «не трапилося», вибиває чергові опори з-під президента. Рік тому він був президентом більшості. Але вже тоді було зрозуміло, що головне запитання в тому, президентом якої саме меншості Зеленський в результаті вирішить бути.

А друге запитання полягає в тому, як складатимуться відносини президента зі своїми найбільшими акціонерами.

Тому що будь-який перспективний політик завжди може розраховувати на інвесторів. Тих, на чиї кошти він створюватиме та утримуватиме партію. Тих, хто інвестуватиме в його медіапопулярність. Тих, кому під силу утримувати його політичну інфраструктуру. У разі перемоги політик починає віддавати борги.

Весь минулий рік Зеленський був найбільш швидкозростаючим політичним активом. Він дорожчав щодня ‒ і міг дозволити собі обирати союзників і попутників. Але падіння рейтингу схоже на падіння котирувань ‒ цей процес змушує тебе перекредитовуватися ‒ аж до того моменту, поки ти не потрапляєш у повну залежність від інвестора. І вже не ти визначаєш правила гри ‒ а він.

Розлучення з ілюзіями

Рік тому найголовнішим капіталом Володимира Зеленського була його особиста популярність. Але тепер питання не тільки в тому, до кого саме стануть перетікати його колишні симпатики. Куди важливіше те, як змінюватиметься формат його власних відносин з інвесторами. З усіма тими, кого сам він міг вважати своїми ситуативними партнерами ‒ не здогадуючись про те, що «попутники» не вони, а він сам.

Часом здається, що третій президент України міг би багато розповісти шостому. Зрештою, кому, як не Віктору Ющенку знати про те, якою непостійною може бути народна любов. Або про те, чим загрожує союз із проросійськими партіями. Або про те, хто приходить до влади після слабкого президента, який зумів занурити своїх виборців в апатію. З тією лише різницею, що Ющенкові довелося бути президентом у «ситі» нульові, без відкритого збройного конфлікту з ядерною державою та «чорних лебедів» у вигляді коронавірусу.

Але один не розкаже, а другий не послухає. А тому шостого президента країни дуже багато ріднитиме з його власним виборцем. І один, й інший стануть розлучатися зі своїми ілюзіями самостійно.

Пристебніться, буде трясти.