Якою буде Україна після повернення Донбасу
Заява Правого Сектору щодо Андруховича змусила багатьох визначатися зі своїм ставленням до подій на Донбасі, а головне до майбутнього Донбасу.
Заява Правого Сектору щодо Андруховича змусила багатьох визначатися зі своїм ставленням до подій на Донбасі, а головне до майбутнього Донбасу. Багато хто з тих, хто сьогодні критикує Андруховича, в думках, а інколи і публічних виступах, аплодував твердженню про «колючий дріт» довкола Донбасу. І при цьому більшість з них щиро вважають Крим і Донбас невід’ємною частиною України.
Я, поважаючи творчість Андруховича, завжди виступатиму за українські Крим і Донбас. Але наскільки Донбас є українським, або що зробила влада, щоби українізувати ці території?
Спочатку пропоную зайнятися невеличким політичним моделюванням.
Опозиційний блок із результатами 9,4% (1,5 млн. голосів виборців) зайняв четверте місце. Такий результат ця політична сила взяла насамперед за рахунок 5 регіонів – Донецької (38,7%), Луганської (36,7%), Харківської (32,2%), Дніпропетровської (24,3%), Запорізької (22,2%) областей, де вони взяли перше місце. Але, потрібно переосмислити питання явки.
Донецька область: з 21 округу (3,4 млн. виборців), вибори відбулися лише у 11 (біля 1,9 млн. виборців). На минулих парламентських виборах середній показник явки у цьому регіоні становив біля 60%. Тобто на виборчі дільниці прийшло більше 2 млн. виборців. Тоді як цього разу на 11 округах Донецької області прийшли на вибори менше півмільйона виборців. Абсолютним рекордсменом тут є округ №45, в якому взяло участь у голосуванні біля 2 тисяч виборців (переможець-мажоритарник – Юхим Звягільський, 1454 виборці).
Луганська область: з 11 округів (1,8 млн. виборців), вибори з гріхом пополам відбулися у 5. Це означає, що у 2014 році замість традиційних мільйона виборців на дільниці прийшло не більше 200 тисяч. І всі ці голоси (а це від 2 до 2,2 млн. голосів) були б розподілені між опозиційним блоком, КПУ та іншими проросійськими партіями.
Таким чином, якби Донбас у був у складі України, і вибори відбулися із традиційною для цього регіону явкою, то щонайменше у нинішній верховній раді була б фракція КПУ, можливо Сильна Україна, а кількість фракції Опозиційного блоку була б чи не на 50% більшою.
Можна не сумніватися, що приблизно такі ж самі результати були б у разі проведення позачергових виборів після повернення непідконтрольних сьогодні Україні регіонів Донбасу. А це вже ТОТАЛЬНЕ переформатування Верховної ради, формування нової більшості. Черговий реванш?
Про що думали лідери фракції Свободи напередодні виборів? Про що думають сьогодні всі тіньові кардинали Блоку Петра Порошенка та Народного Фронту? Впевнений, експертні команди цих політичних сил зробили та представили відповідні викладки своїм лідерам. Чому ж тоді політика щодо Донбасу настільки недолуга?
Звісно, мова не може іти про «почуй Донбас» в форматі «тьорок» із політичними елітами, що спричинили нинішні події на Сході. Але де ж хоч якась цілісна стратегія?
Ми багато чуємо про люстрацію, у тому ж числі в органах прокуратури, МВС, СБУ. Але де зрозумілі дії щодо лідерів політичних еліт луганської та донецької областей? Думаю не секрет як для СБУ, так і для багатьох політиків, що сьогодні у Києві живуть цілі родини діючих політиків та чиновників ЛНР та ДНР. Є у Києві цілі будинки у одному спальному районі, де в сусідніх квартирах мешкають мери міст та їхні родини, які у травні цього року організовували всі ці референдуми. Поруч із ними – очільники прокуратури, МВС та СБУ, які здавали зброю зі зброярських кімнат. Більше того, у Києві в нічних клубах відпочивають на «зароблені на Донбасі гроші» діти політиків, які отримали російське громадянство та стали суб’єктами кримінального переслідування з боку української влади.
Українські слідчі вишукують за кордоном мільярди Януковича та їхніх родин. Але у цей самий час, у центрі України процвітають підприємства, які фактично живлять сепаратизм! Про численні такі факти неодноразово писали українські журналісти, експерти та політики. Хіба хтось не знає, що вугільні гроші продовжують курсувати за адресою Київ-Луганськ, Київ-Донецьк. Фури із потрібними товарами, запчастинами для шахтних комбайнів регулярно курсують через українські та «сепарські» блокпости. Питання тільки в таксі.
Кожен киянин зіткнувся із проблемою біженців та переселенців, так чи інакше допомагаючи людям з Донбасу. Але разом з цим, всі ми спостерігаємо як збільшився потік «неадекватів» на дорогах із номерами АН та ВВ. І чим далі політика української влади щодо Донбасу залишається невизначеною, тим більше питань виникає у представників центральної та західної України, тим більш впевненими та безкарними є політичні представники Донбасу. Після парламентських виборців 2014 року деякі депутати від колишньої ПР собі важко уявляли, як вони в перший день потраплять до парламенту. Але згодом, ці політики почали претендувати на керівництво у ключових комітетах ВР України.
А що залишається робити тим нечисленним українським патріотам, які виросли і залишилися на Донбасі? Вони бачать, що система швидше за все не зміниться, що політичний діалог закінчиться амністією та консервацією існуючої політичної формації.
Таким чином, що ми отримуємо у сухому залишку? В Україні зберігається політично нестабільна зона, в якій українська влада так і не отримає легітимності. Примара політичної стабільності буде досягнута шляхом компромісу. Звісно, що політики рівня Болотова, Пушиліна, зникнуть з політичної арени, так само як відходять у минуле Стрелков та Безлер. До влади повернуться інші ставленики Єфремова і Колєснікова, яким у спадок перейдуть електоральні симпатії тих, кого ми у Києві зневажливо називаємо «ватою». Натомість у цей час на центральній та західній Україні відбудеться чергова хвиля політичної поляризації. Національно орієнтований виборець буде поділений між залишками політичних структур Порошенка, Яценюка, Тимошенко, Тягнибока, Самопомічі, Правого сектора тощо. Проросійські виборці піднімуть голову не тільки на Донбасі, але і у Харкові, Одесі… Так неминуче станеться, якщо влада не сформує, а головне не задекларує, чітку стратегію повернення Донбасу. І мова не іде про легітимізацію влади, а про ментальне повернення Донбасу, про культурну українізацію. Для цього у владі мав би бути інформаційно-мозковий центр, що головне – НЕ ФОРМАЛІЗОВАНИЙ, який мав би більше можливостей для формування і здійснення такої стратегії українізації. Натомість ми створюємо Міністерство правди із сміхотворним бюджетом і з незрозумілими функціями.