Степан Гіга. Гірка післямова
Ця втрата знову нагадує: своїх митців ми по-справжньому помічаємо вже тоді, коли їх не стає
Буду трохи не в тренді. Сьогодні Україна попрощалася зі Степаном Гігою. Моя стрічка – у фото, рілзах, спогадах і теплих словах про артиста. Так завжди буває в скорботні дні. І це нормально.
Не дуже нормально – інше.
Ця втрата знову нагадує прикру річ: своїх митців ми часто по-справжньому помічаємо вже тоді, коли їх немає.
Вісім років тому продюсер Володимир Бебешко в інтерв’ю «Главкому» казав про Кузьму Скрябіна: «То взагалі маразм, що треба померти, аби тебе визнали. Скільки разів він мені казав: «Вова, не беруть туди кліп, туди пісню – кажуть, не формат». А зараз усе стало форматом? Маразм. Але так було все життя...»
Хто забувся, «Скрябін» не збирав Палац спорту… І врешті зібрав. Після смерті Кузьми. То був великий концерт пам’яті.
Зібрав свій Палац спорту і Степан Гіга, але сталося це, коли йому вже було 65...
А тридцять попередніх років українські артисти залишалися десь у другому чи третьому ешелоні. Місця у першому були зайняті іншими. У пам’яті виринають наші «національні рекорди»: десять концертів підряд Кіркорова, три дні Стаса Михайлова, три – Гриші Лєпса… Квитки на них тут розбирали не ̷р̷о̷с̷і̷я̷н̷и̷ інопланетяни. Ні Мозговий, ні Зінкевич, ні Попович, ні Гіга, ні Бобул, ні Зібров… не були удостоєні такої уваги київської публіки. Один Палац «Україна» - то вже вважався великий успіх для наших.
І ось, здається, після повномасштабного вторгнення ми навчилися більше аплодувати нашим. Але звичка насміхатися над своїми теж нікуди не зникла. Ще зовсім недавно соцмережі жваво обговорювали зовнішність того ж Гіги, сміялися зі стилю, віку. Те саме й з іншими – з Іво Бобулом, наприклад. Наче це не артисти з найвищими відзнаками від держави, а ходячі меми.
А вже сьогодні – квіти, теплі слова і таке визнання… Любов, яку вже не можна відчути у відповідь.
Виявилося, Гіга був голосом кількох поколінь, частиною нашої музичної історії, артистом, який десятиліттями працював для слухача. Але цей слухач його часто не чув, не міг чути, і не тому що не хотів, а тому що...
Чи бачили ви хоч один сольник Степана Гіги по телебаченню? Чи показувало і досліджувало його феномен Суспільне, фінансоване грошима українців? Я концертів по ТБ не пам’ятаю, пам’ятаю лише, як, наприклад, реформоване Суспільне вперлося і не показало готовий, відзнятий шикарний сольник Оксани Білозір. І це вже було не за злочинної влади, це вже було після 2014-го…
Можна розповідати про погані «олігархічні» канали, про зросійщених продюсерів ТБ та радіо. Але Суспільне ж, яке фінансують українці, не таке… Правда? Чи вшановували там якимось великим концертом 70, 75, 80-річчя Зінкевича? Чи згадали там про останні ювілеї Кудлай і Поповича? Сьогодні можу подякувати лише Палацу «Україна», який власними силами вшанував 80 Рибчинського, 85 Вантуха. Бо попередні їхні і не їхні ювілеї теж нікому цікаві не були.
А Степан Гіга працював усе життя. Спокійно, послідовно. Не запрошували у столиці - він і не ліз, закривався, був поза тусовкою, йшов своїм шляхом. Але заслуговував на цю теплу увагу завжди, а не лише сьогодні.
Пам’ять – це важливо. Але підтримка і вдячність за життя – ще важливіше.