Новий світовий порядок. Що робити, аби остаточно в ньому не загубитися

Ми дивимося на Україну очима українців і переживаємо за неї як українці. Так і має бути, але періодично варто підніматися над видноколом та дивитися на себе з боку. Або попросити подивитися інших, якщо самі на це не здатні. Картина для пересічного експерта або політика з ЄС чи США постане досить схематична. З одного боку – Росія та Білорусь, очолювані диктаторами. З іншого – західні суспільства, в яких демократія і верховенство права працюють десь дуже добре, десь – неідеально. З ними межує Молдова, що під керівництвом Маї Санду розпочала обережний рух у бік західних суспільств, і тепер саме її знову починають вважати незаперечним лідером серед умовного тріо Україна-Молдова-Грузія. До речі, це вже дзвіночок для нас.

Україна між ними виглядає як гібридна реальність. Ми не є автократичним суспільством, але так само не є західним. У нас немає сталих демократії та верховенства права. Немає усталених демократичних процедур, немає культури толерантності та культури діалогу. Немає незалежних інституцій і справжнього бажання та політичної волі їх будувати, включно з судовою системою й антикорупційними інституціями. Цим уявлення про нас переважно вичерпане. Тобто немає відчуття, де можуть бути історії успіху України. Вигадувати історії успіху за нас теж ніхто не буде, емоції Революції Гідності та російсько-української війни вщухають, а у світі увага впевнено дрейфує до інших тем.

Заходу очевидно, що в Росії панує консенсус еліт стосовно необхідності повернути Україну в зону свого впливу. Стаття Путіна про «спільну історію», що є насправді імперським маніфестом, саме про це. В Москві будуть готові задіяти для цього що завгодно, арсенал Кремля – значний, не останню роль відведено планованій паспортизації «на основі самоідентифікації». Система російських «імперських скріп» втратить внутрішню легітимність у разі успіху України, і тим більше її спільного із Заходом успіху. У Кремлі добре розуміють геополітику та методи гібридної дестабілізації, там також розуміють, що існування України «між світами» є потенційно джерелом нестабільності, і будуть це використовувати, в тому числі для шантажу ЄС. Ціна потенційної нестабільності може зростати в рази у процесі перезавантаження світової системи. Для частини західного політикуму, особливо в Євросоюзі, стабільність залишається головним імперативом, для іншої, насамперед у США (хоча цей умовний «поділ» досить спрощений), на перше місце виходить перезавантаження світової системи. У наступні роки ми побачимо чимало рішень, які суперечитимуть усім усталеним мантрам світової політики.

Надалі жодні статус-кво, як ми бачимо у рішенні щодо Афганістану, не гарантовані. Невизначеність може тривати десятки років, а потім зникати за тижні. США вклали у свою присутність в Афганістані більше трильйона доларів, поклали багато життів американців та шалені зусилля на підготовку афганської армії та інституцій. Багато хто в Афганістані вважав, що так буде завжди, враховуючи «фундаментальні американські інтереси», і щиро вважає американське рішення про виведення військ «зрадою». Так само багато хто вважав, що захист американських безпекових інтересів завжди примушуватиме США заплющувати очі на ендемічну кланову корупцію. Насправді ознаки цього рішення були присутні давно, до речі так само, як і тактика США щодо «Північного потоку-2». Хтось намагався цього «не помічати», хтось – замовчувати. Рішення про виведення військ з Афганістану змінює геополітичні розклади на всьому Євразійському просторі, адже ми побачили історію успіху, що в мусульманському світі вже порівнюється з арабськими завоюваннями, – у цьому світі вже давно не було такої емоції перемоги. Хто б що мені не казав, гадаю, це рішення прийняте свідомо, після докладного аналізу наслідків. Воно створює низку середньо- та довгострокових викликів як для Росії, так і для Китаю. Обидві країни мають численні канали для контактів із «Талібаном», який в ісламському світі тепер сприймається як історія успіху і буде центром тяжіння – емоційного й політичного. Для нас це дуже простий урок: геополітична важливість не є індульгенцією за ендемічну корупцію та нездатність побудувати власну історію успіху.

Першим результатом зниження Заходом ризиків стало виключення України з процесу прийняття рішень щодо важливих для нас питань і обговорення нас «через нашу голову». «Північний потік-2» – лише видима частина айсберга. Проблема, звісно, не тільки в нас, нашій незрозумілості для партнерів, про що ми й чого ми хочемо. Вимога надати «дорожню карту» для руху в ЄС і НАТО показує їм, що ми не розуміємо, що таке міжнародна політика і як вона працює на основі політичних рішень. Порушувати правила, звісно, можна й інколи навіть потрібно, але це завжди чогось коштує. Нам це коштує участі у прийнятті рішень – поки що. В самій ідеї «дорожніх карт» нічого поганого немає, навпаки, в ній є сенс. Тільки справжня «дорожня карта» має бути угодою України із самою собою, своєрідними суспільним договором про перехід від «гібридного» суспільства до суспільства сталих демократичних цінностей. Жоден набір критеріїв, як у випадку з безвізом, тут не спрацює й не може спрацювати. «Дорожня карта» безвізу – це, фактично, мінімальна система гарантій для ЄС у мінімізації ризиків, зокрема міграційних. Вступ до НАТО і ЄС у випадку з Україною можливий лише на основі сталого вкорінення в українському суспільстві, і, як наслідок, політикумі (а не навпаки!), базових західних цінностей. Можна вважати несправедливим – посилатися на попередній досвід інших кандидатів, але для Заходу – це єдина гарантія нашої надійності та стійкості, з огляду на бажання Росії знищити Українську державність як таку. Саме тому Захід не піде на рішучі кроки у відносинах із нами без відчутних і знакових змін у функціонуванні країни та суспільства. На сьогодні таких змін наші партнери не відчувають. Час на чекання в них є, натомість у нас такого часу немає. Тому в разі нашого небажання йти вперед нас просто «поставлять на паузу», що, власне, нині й відбувається.

Іншою ключовою умовою нашого просування до НАТО і ЄС є масивне залучення західного бізнесу в Україну. «Гібридність» між автократичною та західною моделями заважає бізнесові приймати стратегічні рішення щодо інвестування в Україну. Постійна тема розмов – а якою буде перспектива 10 років: зовнішньо- і внутрішньополітична. Тут є раціональна складова, а також розуміння нашого небажання впроваджувати принципи прозорості та верховенства права і ставки на популізм різних ґатунків, як і обережне ставлення до наших геополітичних перспектив. Наразі західним країнам майже нічого втрачати в нашій країні, економічні ставки – дуже низькі. Запровадження ринку землі кардинально цього не змінить. Масштабне входження до нас західного бізнесу може змінити правила гри і фундаментально звузити можливості для політичних та популістських маніпуляцій. Від цього виграють усі – від малого бізнесу до олігархів, але нинішній політичний клас вочевидь програє, він муситиме рухатися в напрямі більш-менш цивілізованих відносин із бізнесом та в бік західної політичної моделі.

Наразі ми «з ентузіазмом» вирішуємо – або вдаємо, що вирішуємо, – проблеми, які інші вирішили у ХХ чи навіть ХІХ столітті. Наприклад, ринок землі, інфраструктура боротьби з корупцією чи економічно обґрунтовані тарифи. Нам незручно й навіть неприємно, коли нас банально вчать вирішувати ці питання, але це наслідок того, що в нас немає бажання вирішувати їх самотужки. Від кількох, на перший погляд, зрозумілих викликів залежатиме, чи зміниться наше сприйняття в наступні 10 років.

По-перше, без перезавантаження в нову, «зелену» реальність ми житимемо у світі постійних природних катаклізмів. Власне, ми вже в ньому, але тільки на самому початку. Проблема не в самому потеплінні, більшість часу планета існувала в умовах вищих температур, а рештки тропічних лісів у вигляді копалин у полярних регіонах нам про це нагадують. Потепління викликане діяльністю людини і руйнує саморегуляцію клімату. Наслідками є шалені повені та пожежі, що ми наразі й спостерігаємо, надалі вони стануть майже нормою. Зміни, які відбудуться в наступні роки, за масштабом впливу не поступатимуться періодові промислової революції. Написано чимало книжок про те, хто виграв і хто програв у ній, – те ж саме буде і в наступній, «зеленій» революції. Ніхто, жодна країна не зможе «пропетляти» й надалі нераціонально та по-хижацькому споживати вуглеводні, – засобів і важелів для забезпечення жорсткого зовнішнього тиску вдосталь. Ми перебуваємо в майже найгіршій ситуації на старті «зеленої» революції. Наша інфраструктура зношена вщент, стимулів для енергоефективності майже немає, структура тарифоутворення викривлена. Нас не соромлячись не запрошують на заходи з питань змін клімату, оскільки розуміють, що політичної волі рухатися вперед тут немає. Це можна й необхідно змінити, використавши «зелену» хвилю для тотального перезавантаження нашої енергетики та енергоефективності. Те ж саме стосується й промисловості. Визріває бажання діяти швидко, і остання доповідь щодо впливу змін клімату підштовхує починати вже зараз. Відповідно, шанс для нас також саме зараз, інакше можемо не встрибнути в останній вагон і залишимося за бортом. Той, хто почне цей процес, заплатить надвисоку політичну ціну.

По-друге, «зелена» хвиля швидко змінить домінуючі настрої та еліти – як у світі, так і в Україні. Для виконання інших завдань потрібні інші люди. Не в сенсі персоналій, а з принципово іншими цінностями. Сталість і толерантність як цінності набудуть принципово нового значення, але через послідовність конфліктів ніякого плавного й «мирного» переходу не буде. Один із таких конфліктів – «перезавантаження» розуміння цих цінностей – в центрі нинішніх подій та протистоянь у Сполучених Штатах. Викорінення рецидивів расового протистояння, рух #MeToo, увага та повага до прав меншин і ще багато всього. Ми теж через це пройдемо, і, фактично, вже проходимо, – певна річ, на свій кшталт і на самому початку шляху. Їх можна прискорити – наприклад, впровадивши нову якість освіти.

Освіта й інновації – основа майбутньої економіки. Освіта потрібна не для засвоєння-накопичення певного обсягу знань, що ставить за мету наша нинішня система. Вона потрібна для формування цінностей і навичок орієнтування в цьому світі. Навчити брати на себе більше або менше ризиків, брати на себе відповідальність, будувати співпрацю в команді, будувати баланс раціональної оцінки та інтуїції – це все завдання освіти. В нас навіть система «механічного» засвоєння знань розвалена вщент, – результатами ЗНО не обурюється або не кепкує з них тільки геть зовсім ледачий. Це насправді може бути шансом: перезавантажити те, що не працює, і стати освітнім чемпіоном, теоретично, простіше. Замість атестатів і дипломів, яким ніхто не довіряє, створити для кожного – її чи його освітню історію. Зламати межі між дошкільною освітою, школою, вищою школою та післядипломною освітою. Вкладати зусилля й фінансові ресурси насамперед у людей, а не в бетонні коробки нових шкіл. Останнє теж потрібне, але спочатку люди, без них інфраструктура мертва.

Можна, звісно, залишити все як є. Майже 300 вишів, чимало яких – із мізерними зарплатами та рівнем освіти – є прихованим безробіттям і джерелом корупції. Нереформовану Академію наук з тим самим списком науково-дослідних інститутів, що й 30 років тому. Школу з учителями, які перебувають у підніжжі суспільних сходинок, тоді як освіти за межами великих міст практично немає. Проблема лише в тому, що без реальних змін у майбутньому ми потрапимо під «зовнішнє управління», про яке так любить розмірковувати Путін. Причина – нездатність сформувати мінімально необхідну за інтелектуальним та патріотичним рівнем еліту. Ми вже на цьому шляху – погляньте на рівень і глибину наших дискусій із будь-якого питання.

По-третє, якщо «зелене» перезавантаження неможливе без участі держави, котра має створити для нього рамкові умови (або за неї це створять зовнішні гравці), то креативній економіці держава тільки заважає. Принаймні в Україні.

За 30 років незалежності в нас сформувалася парадоксальна ситуація: суспільство, чи, краще сказати, його частина навчилася на хвилі емоційного сплеску – під час Майданів або війни – досягати фантастичних результатів, у які спочатку ніхто особливо не вірив. Відстоювати свої перемоги ця частина суспільства не навчилася, віддаючи їх на відкуп політикуму. Поява політичного класу, який мав би культуру та цінності, бодай наближені до західних, а також стратегічний погляд на реальність і готовність діяти на шкоду своїм політичним перспективам, але на користь держави, поки що не прозирає ні серед влади, ні серед опозиції. Активна частина суспільства має навчитися захищати свої прагнення та інтереси. Це неможливо без підтримки й належних фінансових ресурсів, які не прийдуть від держави або прийдуть у дуже обмежених обсягах та формах.

Бізнес має «відкрити» для себе підтримку громадянського суспільства не тільки для короткострокового захисту своїх інтересів. Якщо говорити про інтелект і цінності, держава ще досить довго плентатиметься у хвості бізнесу та громадянського суспільства. Саме це партнерство зможе, якщо належним чином його підтримати, стати джерелом ідей і рішень. Державні структури нездатні запропонувати й реалізувати «точки росту», для цього потрібно змінити систему, її культуру та цінності. Це парадоксально, але держава не може бути єдиною й основною ланкою Української державності, як це було у ХІХ та ХХ століттях.

Саме над цими ідеями варто працювати. Навколо 30-річчя Незалежності України буде багато дискусій щодо національної ідентичності та особливостей українського патріотизму. Очевидно, подальша розбудова Української нації не відбуватиметься за кальками ХІХ століття. Сталість, толерантність, готовність взаємодіяти в мережевих структурах точно не є його «класичними» цінностями. Захід теж починає дуже непростий процес перезавантаження в майбутнє, у тому числі ціннісний. Основні структури та інституції Заходу – походженням із ХХ століття, без них вочевидь наразі не обійтися, але вони, так само вочевидь, не є відповідями на нові виклики, які просто неможливо вирішити рецептами навіть 20-річної давності.

Покоління ТікТок не готове сприймати гасла XX століття, незалежно від того, правильні вони чи ні. Але воно готове діяти, коли бачить для себе перспективу. Покоління Фейсбук має його зрозуміти. І спільно вони мають залучити покоління YouTube. Тоді має щось вийти.

І щоб завершити: послухайте Емінема Loose Yourself. Раджу. Там доступною англійською йдеться про те, що в нас є тільки один шанс, який дається один раз за наше життя, і ми не мусимо його змарнувати. До речі, про новий світовий порядок там теж є. В тексті без хитромудрих дискусій проводиться одна ідея: не скиглити, вперед, все у твоїх руках. Стислий виклад моїх статей англійською для економії часу.