Чому необхідні дострокові вибори ВР?

Розумію, що я не перший і навіть не сто перший, хто наголошує на необхідності проведення дострокових парламентських виборів. Але вважаю за потрібне ще раз підсумувати всі аргументи на користь такого кроку. Вода камінь точить – тож, сподіваюсь, прицільними ударами в одну точку ми таки змусимо владу піти на розпуск парламенту. Вона (влада) це нібито обіцяє й так, та нагадати про обіцянку їй не завадить.

…Антон Павлович Чехов, «улюблений поет» ростовського шоумена Януковича, казав був, що в людині все має бути прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки. Якщо вважати владу людиною, а обличчя, душу й думки – її інститутами, то вийде, що не можна мати прекрасного президента й прекрасний уряд одночасно з жахливим парламентом. Картинка просто не складається.

За останні півроку суспільство змінилося так, як не мінялося ніколи доти. Владні структури, при всій їхній відсталості (аби не казати: розумовій) та неповороткості, таки тягнуться за соціумом. З’явилися державні ТОП-менеджери, котрі володіють англійською, літають економ-класом та стоять в черзі за сосисками, як звичайні смертні. І це чудово. Чудово, але недостатньо.

На досягнутому зупинятися не можна. Зокрема, не можна лишати існуючий парламент. Це все одно, що пересісти з воза на «Бентлі», але залишити одне дерев’яне колесо – якось, далебі, вивезе. Ні, не вивезе – зіпсуємо усю машину. Тут момент не лише естетичний, а й практичний – комплектація потрібна сучасна: з нею й зовнішній «look» кращий, й швидкість на порядок вища.

Залишивши теперішній склад Ради, Порошенко потрапить від нього у повну залежність. Точніше, залежність походитиме від нової більшості, яка неодмінно почне складатися, як тільки розпадеться та тимчасова, котру вдалося зкомпонувати 27 лютого 2014-го. Й хтозна, яка конфігурація коаліції народиться у стінах приреченої на злам Ради…

Крім того, не дотримавши слова відносно дострокових виборів, президент нанесе удар по власному іміджу. Майже 55% підтримки – це, звісно, дуже добре (і значно більше, ніж у Ющенка в 2004-му), але це не ті відсотки, які при довгому зберіганні лише примножуються. В банк їх не покладеш й не законсервуєш. Кожен промах діятиме на них, як забаганки Рафаеля де Валентена на шагреневу шкіру.

Хоча, зізнаюсь чесно, мене хвилює не так рейтинг Порошенка особисто, як якість влади в цілому. Й законодавчої зокрема. На моє переконання, український парламент в його теперішньому вигляді має припинити існування з трьох причин. По-перше, від самого початку він був «неправильної зборки». По-друге, в нього шкутильгає репрезентативність – деякі його члени вже нікого не представляють. По-третє, він є небезпечним з точки зору саботажу, до якого можуть вдаватися групи парламентарів.

Розберемо сказане по пунктах. Перше. Я не вважаю, що виборча система, за якою формувалася Рада VII скликання, є прийнятною. Я не є прихильником ані змішаної системи, ані суто мажоритарної, ані суто партійної, якщо та передбачає закриті списки. «Мажоритарка» супроводжується підкупом виборців з боку «гречкосіїв», пропорційна система з закритими партійними списками живить корупцію в рядах партійної верхівки та поставляє в парламент потенційних «тушок».

Отож, систему слід змінювати. І це обов’язкова передумова проведення дострокових парламентських виборів. Без зміни системи я не бачу сенсу у ще одному викиданні на вітер мільйонів гривень від платників податків. Якщо списки будуть відкритими, якщо буде рейтингове голосування за кожного з кандидатів, яких партія поведе на вибори, тоді й не шкода бюджетних коштів на іще одні перегони. Бо інакше гра просто не варта свічок.

Другий момент. Парламент слід «перезапустити» ще й тому, що не зрозуміло, кого наразі представляють у ньому кримські мажоритарники, «регіонали» та комуністи. Крім, звісно, антиукраїнських сил. Особисто я щиро сподіваюся на те, що з Ради наступного скликаня зникнуть передусім комуністи. Ще навіть до законодавчої заборони їхньої партії.

Третє міркування. Якщо залишити статус кво, ці самі антиукраїнські сили у парламенті нічого доброго не нестимуть. Як мінімум – вони не поліпшать працездатність Ради, як максимум – дестабілізуватимуть її.

Деякі важливі голосування останнього часу вже зараз засвідчили те, що де-факто парламентської більшості нема. Є судомні спроби «натягнути» 226 голосів на потрібні законопроекти і є відверте небажання комуністів та «регіоналів» працювати на Україну. Далі буде тільки гірше.

Я також переконаний в тому, що зміни слід вносити не лише у виборче законодавство, а й у закон «Про статус народного депутата». Аби відсіяти тих, хто йде в парламентарі лише для того, щоб «відбити бабло», витрачене на гречку чи на місце в партійному списку. І, звісно ж, зняти з народних обранців недоторканість та скасувати більшість пільг та преференцій.

Напевно, теперішній склад Ради на жодні подібні зміни не піде. Він намертво вчеплений – кігтями, зубами й сідницями – у свій теперішній modus vivendi. Особливо та його частина, котра нутром відчуває, що цей депутатський забіг для неї – останній. Тож це є ще одним приводом розпустити чинний парламент. Й забути його як поганий сон.

Скептики запитають мене, у який спосіб це можна зробити просто зараз? Буквально найближчими днями, після інаугурації новообраного президента? Адже законодавство дає гарну фору для лінивих та безповідальних – 30 днів, щоб розпочати роботу, 30 днів, щоб сформувати коаліцію, 60 днів, щоб затвердити персональний склад Кабміну… Підстав – формальних – для розпуску нібито й нема.

Але, відверто кажучи, закони України не передбачають й випадку, коли президент держави (фізично спроможний виконувати свої обов’язки) тікає за кордон й згодом просить чужоземну армію напасти на його країну. Норма про «самоусунення» гаранта Конституції ніде законодавчо не оформлена, проте 22 лютого 2014-го Верховна Рада скористалась саме таким формулюваням.

Тоді, у лютому, парламент міг би піти довшим й складнішим шляхом. Звинуватити Януковича у державній зраді та розпочати процедуру імпічменту. У повній відповідності до процедури, виписаної в Конституції та в українському законодастві. Благо, 300 голосів на це у депутатів було. Але не було – натомість – часу. Часу бракувало катастрофічно, й форс-мажор переміг бюрократію.

Я не кажу, що закон – це дишло, яким можна крутити на всі боки. Але життя вносить корективи. Час від часу воно підкидає українцям казус й, примруживши око, споглядає за тим, що ми робитимемо з ним далі. Так було й з призначенням «третього туру» президентських виборів у 2004 році. Так було й у 1991-му, коли Україна ще жила за Конституцією СРСР.

Зараз мало хто пам’ятає, але стаття 72 радянської Конституції року гарантувала республікам право вільного виходу зі складу держави. Але чомусь ніхто «не побажав» скористатися ним аж до кінця 1980-их. Декларація лишається декларацією, доки не починає говорити вулиця. Доки не прокидається народ і не стається революція – хоч як би її не назвали потім – Днем Незалежності, Помаранчевою чи Революцією Гідності.

Зараз народ висловлюється за дострокові парламентські вибори. Це була (і є) одна з вимог Майдану, чітко проартикульована у перші ж дні його існування, коли вимога щодо євроінтеграції була доповнена списком зі ще кількох першочергових потреб. Той таки народ дав Порошенкові карт-бланш, допомігши йому уникнути другого туру та зайвих зволікань.

Тепер справа за малим – перевести обіцяне в розряд виконаного. Це не так складно, як здається. Досить мати бажання або, якщо говорити за допомогою кліше, «політичну волю». У посланні коринфянам апостола Павла мовиться про те, що Царство Боже – не в слові, а в силі. Це майже те гасло, котрому Порошенко присягав 10 років тому: не словом, а ділом.

Слова – чули, діла побачимо незабаром.