Чому в українській політиці квітне популізм?

Традиційно лівих (в західному розумінні) партій в Україні нема. Власне, в Україні взагалі традиційних партій нема – превалюють «іменні» проекти, створені під вибори та задля отримання влади їхніми лідерами. Одні з таких партій помирають досить швидко, інші тримаються на плаву десятиліттями. Проте суть не в цьому. Те, що в Україні розуміють під «лівими» політичними силами, є скоріше прихистком для проросійської агентури, котра експлуатує ностальгію за совком. 

Але поза цим майже кожна політична партія України може бути названа лівою. Навіть якщо вона позиціонує себе як права чи як центристська. Перефразовуючи слова Черномирдіна, можна сказати, що який б політик в Україні боровся за владу, з нього переважно виходить «лівак». Це діє майже у 100 відсотках випадків. Бо жоден з претендентів не може втриматися від спокуси, як сказав би булгаковський Шаріков, «взять і всьо подєліть». Нам обіцяють зниження тарифів і збільшення пенсій та зарплат. Нам обіцяють соціальні стандарти, котрі апріорі не можуть бути забезпечені – через певні реалії життя. Нам обіцяють навіть долар по 8, і якщо так далі триватиме, то й «ковбасу за 2.20» нам пообіцяють також. Український бізнес перебуває в глибокому нокауті від таких обіцянок. Адже йдеться про побудову такого собі недосоціалізму на руїнах ринкової економіки. Котра, втім, втрачає ознаки ринковості, бо перетворюється на рай для монополістів і на трибуну для популістів.

Між тим основу будь-якої економіки (а, отже, й будь-якої держави) складає середній клас, який з України поступово (і, слід додати, успішно) вимивається. В державі переважають люди з низьким достатком, над якими височіє купка легальних (і не дуже) мільйонерів. Останні добре розуміють, як «клюють» злидарі на робінгудівські обіцянки «відняти у багатих і повернути бідним». Однак під «багатими» олігархат має на увазі не себе, він у даній грі – недоторкана фігура.

«Багатими» в даному разі виступають працедавці (ті, що тяжіють до середнього класу, або ним є). Працедавці, яких уряд ставить перед фактом: мінімальні зарплати зросли, а разом із ними зріс і єдиний соціальний внесок. Як витримає таке навантаження зарплатний фонд,а зрештою – і весь бізнес? Це мало кого хвилює, в кожному разі – не авторів «конгеніальної» ідеї. Остання може виглядати симпатичною для найбільш знедолених верств населення, але не для тих, хто це саме населення з останніх сил забезпечує робочими місцями.

Йдеться, звісно, про малий та середній бізнес, бо великому (зрощеному з владою) жодні новації, які затіває український уряд, здається, не страшні. А «малі» та «середні» підприємці точно знають, що уряд їх не чує. І не тільки уряд – всі, хто зараз рветься до годівниці, прокладаючи шлях популістичними гаслами, – не чує також. Власне, діалогу не виходить тому, що його потенційні учасники послуговуються різними мовами. Політики хочуть зберегти владний статус кво (або його набути), бізнесовий же прошарок сподівається на зміну системи.

Різні інтереси не дають порозумітися «соціалістичним» (по суті своїй) політикам і «капіталістичним» (в силу роду занять) підприємцям. Бізнес не цікавить мізерне підвищення пенсій, його цікавить зовсім інше. Наприклад, те, коли будуть створені конкурентні умови для виробництва, торгівлі, сфери послуг (і коли з арени підуть монополісти), бо саме такі конкурентні умови забезпечать людей роботою, зарплатою, засобами для існування та розвитку.

Бізнес цікавить також реформа існуючої дозвільної системи, яка здатна або вбити, або – навпаки – простимулювати ведення бізнесу. Те саме стосується й системи податків, котра залишається в Україні однією з найбільш «важких» й здатних «розчавити» будь-яке починання. Процеси змін мають бути збалансовані та приведені у відповідність до потреб держави. Адже відсутність такого балансу призводить до економічного краху, а недолугі спроби виправити ситуацію за допомогою піар-ходів – до політичних та соціальних вибухів.

Середній клас (той, котрий ще дивом вижив) розуміє, що ситуація складається патова. Що замість того, аби переглянути, приміром, податок на землю, на нерухомість тощо, влада годує виборця обіцянками підкинути йому дещицю грошенят (а це та сама «гречка», лише «по-новому»). Не те, що б середньостатистичний підприємець був більш «просунутим» за середньостатистичного виборця, але він просто – як говорить українське прислів’я – не в тім`я битий. Тобто життя та його складнощі навчили його критичному мисленню та здоровому цинізму, коли йдеться про передвиборчі гасла.

Тоді як людина з самих «низів» легше «поведеться» саме на лівацтво українських політиків. Воно їй ближче, ніж традиційний правий консерватизм, який стоїть на сторожі приватної власності та економічної свободи. І котрий, власне, є двигуном для того, аби вирвати країну з тотальних нестатків та невдач. Однак партій, що сповідували б подібну ідеологію, в Україні майже немає. Вона (ідеологія) надто трудомістка для тих, хто звик обходитися умовною «гречкою».

Між тим саме на правий (не праворадикальний – це з іншої «опери») порядок денний в країні є значний попит. Хай навіть усвідомлюють такий попит далеко не всі. Ті політсили, котрі зможуть його задовольнити, і будуть справжніми переможцями – не лише на виборах, а й загалом. Інакше весь середній клас України (принаймні, його залишки) «проголосує» ногами у напрямку західного кордону. А бідноту, котра залишиться, можна й справді досхочу годувати байками та споминати про «долар по 8» й інші блага.

Однак це – не вихід, а ще більший дисбаланс, котрий зрештою зруйнує державу. Поки що не пізно повернути все у правильне річище, а популізм облишити в стороні. Ним ми вже награлися, тепер час й до роботи.