Польський фільм «Волинь»: спроба аборту стосунків між Києвом та Варшавою

Творчим почерком Смажовського є епатування глядача важкими сценами вбивств, гвалтувань, тощо. Зазвичай увесь цей бруд продається публіці, як «показуємо життя таким, яким воно є — без прикрас».

Поглянемо коротко на еволюцію ідеї фільму.

Задум народжується у автора в 2011-2012 роках. Перша версія сценарію — готова у 2013 році. Це той час, коли російський мем «волынская резня» ще не досяг свого ідіотського апогею у виступі сепаратиста Царьова, але вже активно ширився, як антиукраїнський пропагандистський аргумент.

Режисер зіткнувся з фінансовими проблемами. Під кінець 2013 року Смажовський звертається до Польського Інституту Кіномистецтва про дофінансування, й у березні 2014-го отримує найбільшу серед усіх інших суму — 4 млн.злотих. Це державна структура. Одним з завдань Інституту є пропаганда польського кіномистецтва за кордоном

Нагадаю, що 1 березня 2014 року в Криму, Донецьку і Луганську одночасно розпочався проросійський заколот при підтримці російських диверсійно-розвідувальних груп. 13 березня під час розгону сепаратистами мітингу на честь 200-руччя народження Тараса Шевченка загинув український студент Дмитро Чернявський, перша з наступних десятків тисяч жертв російсько-української війни.

Для порівняння: Агнєшка Холанд- справді чудовий режисер, мастита й відома — отримує у той самий час на свій кінопроект 3,5 млн. злотих).

Вже у першому (наданому до Інституту) варіанті сценарію «концепція» була дуже проста: погані українці й хороші поляки. На цю «однобічність» серед усіх членів комісії увагу тоді звернув тільки режисер Штур, але голос його потонув у антиукраїнському ентузіазмі цілої решти.

Навесні того ж 2014року Смажовський серед інших діячів культури отримує державну нагороду від президента Коморовського «Хрест Кавалерський Ордену відродження Польщі».

Восени 2014-го Смажовський приступає до акторських проб, вибору натури, — тобто, входить у підготовчий період зйомок.

Важливий вплив на створення фільму справили організації так званих «кресов’яків», польських мешканців тодішньої Волині, з представниками яких зустрічався й консультувався Смажовський, й які доклали чималих зусиль, аби такий фільм врешті з’явився. З виразністю спогадів про Другу Світову тут така сама справа, як і у нас. Якщо комусь із них у 1943 було приблизно сім років, коли можна щось запам’ятати і осмислити, то в 2011-2016?

Відомий українофоб, улюбленець різного роду «кресових» товариств, ксьондз Ісаковіч-Залескій в період, коли було зроблено перший монтаж і виявилось, що на закінчення фільму бракує ще 2,5 млн.злотих, обурювався : «Чому на фільм «Волинь» немає грошей, а про білоруса на Майдані- є?»

Дуже можливо, що сцени, на які забракло грошей й які дознімали, могли серйозно вплинути на зміну цілої концепції фільму.

Те, що сьогодні розповідає про фільм сам Смажовський (фільм днями показали на Гдинському кінофестивалі), звучить, як те, що у фільмі все «врівноважено». Автор позиціонує себе як свідомий митець, який розуміє і важливість теми, і важливість моменту, і фільм зробив виключно для очищення стосунків, і не можна будувати майбутнього без, і взагалі фільм про любов, а «різня» — це тільки драматургічне тло.

Тут мене накрило «дежа вю».

Я колись до війни писав про російсько-український пропагандистський фільм «Битва за Севастополь» (в українському прокаті «Незламна»). Цей неосовковий виріб був побудований на сталінській байці про «радянського снайпера» Людмилу Павличенко. Нема жодних документальних підтверджень про її реальні біографічні дані, сімейні обставини та епізоди війни, крім факту народження і неповної шкільної освіти в Білій Церкві і смерті в Москві від цирозу печінки.

Сама її біографія на три чверті є цілковитою вигадкою, «легендою», створеною під потребу «уламати» американців посилити допомогу СРСР у війні з Гітлером. Для цього і Павличенко у 1942 році відправили у пропагандистське турне до США.

Ми ж знаємо, що в героїчну жінку завжди приємніше вірити, що б вона не верзла і ким би насправді не була.

Тоді контраргументи авторів фільму були подібні до тих, які уживає режисер Смажовський нин стосовно фільму «Волинь». Це, мовляв, насамперед кіно про жіночу долю на війні, про любов, а основа сюжету другорядна.

Тим часом Яцек Курський, голова польського телебачення TVP, вручив Смажовському нагороду – 100 тис. злотих, підкресливши, що той зняв «дуже сильний фільм».

При всій чутливості обставин появи цього фільму й цілого «шлейфу» його створення, треба однак констатувати, що фільм уже існує як самостійна одиниця й ніщо не змінить цього факту. Тепер набагато важливішою буде інформаційна хвиля, яка супроводжуватиме його «входження в життя».

Важливо констатувати наступне. Польща – демократична країна, і там, зокрема в царині кіномистецтва, є все і всяке. Наприклад, режисер Пасіковський у 2012 році зняв фільм «Наслідки» – про польський антисемітизм, зокрема, вбивства євреїв у селі Єдвабне. Так його взагалі спершу збиралися знімати у Словаччині, щоб не викликати спротив місцевого польського населення, але врешті зняли у Польщі. Теж напевне кіно комусь не подобалось.

Державна політика Польщі стосовно України, принаймні на рівні офіційних заяв посадових , є цілковито проукраїнською і об’єктивною. Внутрішня польська ситуація зазнає серйозної трансформації, це пов’язано виключно з необхідністю швидко і всерйоз відповідати на нові євросоюзівські виклики, угодовська ідилія попередніх двох десятиліть вочевидь там закінчилася.

Польська держава загалом з цими викликами не казково, але справляється, бо є також і потреба повернути собі роль головного лобіста США у Східній Європі. Бо, за всіма ознаками, американці, трохи притомившись, вирішили демонополізувати цей чинник, нерівномірно розподіляючи його функції між Румунією та країнами Балтії.

Вочевидь ми всі знаємо країну, якій така польська політика стосовно України вкрай не подобається. З Польщею у неї ще та проблема, що підкупити її посадовців напряму, як це у москалів водиться у Східній, та й Центральній Європі, не вдається, бо люди мають свій гонор. Там може якась частина і ставиться насторожено до українців ( ну не німців же їм критикувати, правда?) , але в любові до Мордору їх достеменно не звинуватиш.

Рік тому президент Польщі Анжей Дуда через свого речника заявив про імовірність розширення «норманського формату» переговорів з участю Польщі. Це саме та позиція, яка водночас задовольняла б і зовнішньополітичні інтереси Польщі як серйозного перспективного гравця,і, звісно, була б дуже потрібна Україні.

В Кремлі і у його центральноєвропейських партнерів рік тривала медійна істерика на цю тему. Пару місяців тому голова МЗС Німеччини вже прямим текстом сказав, що Польщі не слід це робити. Ну звісно. Наслідком всього Дуда наче завагався, аж новопризначений посол Польщі в Україні Ян Пекло не виключив входження Польщі в новий формат переговорів стосовно нашої війни. Як я вже казав, у країни є свій гонор, і поляки не дуже люблять, коли їм вказують що робити, в стилі « а ля рюсс».

Отже, поляків мігрантами не пошантажуєш, «руським міром» не спокусиш, а когось брати на газпромівське утримання прямо – польські політики і преса залюбки поласують таким «смаколиком».

Лишається культурна інтервенція, воно і легально, а якщо використати старі історичні болячки – то ще й порівняно недорого.

Що б не приймав польський Сейм з українського питання, не є так важливо, як це кіно. Бо політичні заяви можна врегулювати іншими заявами, і якщо за ними не стоять прямі дії, то це достатньо банальний процес, який є в кожному сусідстві. Тим більше що польська офіційна позиція в справах України є позитивною, підтримуючою, хоча і не такою палкою, як раніше. Але це вже наша власна провина.

Одначе.

Загал (особливо польська молодь) на всілякі слова, постанови реагує або мляво, або взагалі ніяк. Всі оті «слова» про трагедію — це для більшості народу певна абстракція, яку належало б спочатку якось у свідомості впорядкувати, над тим більш-менш впорядкованим матеріалом подумати, а коли воно все змужує до розумової нелегкої праці — на біса ото над цим заморочуватися?

А ось коли отой загал і молодь піде в кінотеатр й побачить українця, який із перекривленим обличчям сокирою вбиває невинного симпатичного поляка (а може — вилами, а може — гвалтує яку пенсіонерку, чи, наприклад, підпалює якогось чергового «розп’ятого хлопчика»), то це (та ще й у майстерному виконанні ) — вріжеться у пам’ять глядача незалежно від його бажання, й протягом довгих років буде «раптом» впливати на його поведінку і політичні та культурні орієнтири. І «зміст фільму», його «благородна ідея», «благородний задум» — все це матиме практичне значення виключно для кінокритиків, які ще довго, пишучи й обсмоктуючи різні дурниці, будуть заробляти на своїх спекуляціях бабло.

А яскрава картинка — знову й знову повертатиметься із підсвідомості. Так що черговий клин у стосунки вбито фахово. Й, на жаль, надовго.