У пошуках національного Грааля

Пошуки української національної ідеї (вона ж тут — «ідентичність») активізуються зазвичай не на добре. Ну так у нас історично склалося. Чи істерично?

Втім, яка різниця?

Не те щоб ця інтелектуальна сверблячка в соцмережах була провісницею якихось особливо похмурих часів. Але неухильне руйнування старої системи політичних координат при демонстративній відсутності нових і такому самому демонстративному нехтуванні інакодумцями породжує подив і тривогу. Паралельно з пошуками чудесних, чарівних вирішень усіх проблем.

Це логічно. Якщо зовнішня рамка валиться, можна спробувати підперти чимось міцним бодай свій внутрішній світ.

Нагадаю, Граалем у переважній масі середньовічних легенд називається чаша, з якої Христос вкушав на Таємній вечері і в яку Йосип потім збирав кров із ран розп'ятого. Немає таких чарівних властивостей, якими б вона не володіла: вічне життя, прощення всіх гріхів і т.п.

Пошуки Святого Грааля стартували у ХII столітті й мали цілком політичну причину, — англійці вважали, що вони нічим не гірші від французів із їхнім Людовиком, який побудував Святу Капелу для поклоніння різним реліквіям. І прокотилася чутка, що чашу заховано на величезних просторах, які належать англійській короні. Треба сказати, частиною нинішньої Франції тоді володіла Англія, а ідентичність визначалася переважно релігійною приналежністю та підданством.

Я хочу звернути увагу на кілька парадоксів цієї теми, пов'язаних із активністю наших незліченних «лицарів круглих столів». Це далеко не все, однак для прикладу цілком достатньо. Опишу два класи проблем.

Перший стосується обставин місця та часу, які ми (і не тільки в цьому випадку) традиційно ігноруємо, вважаючи, що обставини від цього зміняться. Більше ігнору обставинам — швидше вони зміняться, якось так.

Другий — критичні фактори культури (за яку через недоумство зазвичай видають лише продукти культури та їх ремісників, переважно фольклорно-церковні). Культура — це насамперед модель поведінки, унікальний поведінковий код народу, система впізнавання «свій—чужий» у процесі трансформації його в націю. Тут ситуація сумніша, феномен «сліпої плями», оскільки кожен народ базові моделі своєї поведінки вважає бездоганними, а решту — ущербними. Як, за легендою, здивувався один із африканців-постачальників рабів, запитавши білого работоргівця, що приплив до Африки по живий товар: «Навіщо вам стільки, якщо ви їх не їсте?».

Отже, обставини місця та часу.

1. Створення Євросоюзу офіційно поклало край епосі національних держав. Не факт, що це добре, однак так сталося. Відповідно, всі розмови про національне в ЄС виглядають, м'яко кажучи, неполіткоректно. Неухильне прагнення України ввійти в ЄС зі своїми досить архаїчними уявленнями про місце національного в сучасному суспільстві виглядає на цьому безнаціонально-безрасовому і безстатевому тлі досить безглуздо.

Можна це європейське тло критикувати скільки завгодно, є за що. Але це вони, багаті й успішні, ставлять нам умови, а не навпаки. Якщо ми плануємо ідеологічно змінюватися на краще, то тут — або хрестик зняти, або труси надіти, як у тому відомому анекдоті.

2. До речі, є ж Конституція. Наш Основний Закон. Виписаний свого часу так спритно «і нашим, і вашим», що навіть комуністи змирилися з його текстом.

З наукового погляду, пошук національної ідеї має вийти, зрештою,  на такий результат, який законним шляхом (голосування конституційної більшості Верховної Ради) змінить текст Конституції одночасно і в більш сучасний, і в більш національний бік. Як і коли це може статися — науці достеменно невідомо.

З ненаукового погляду, цей результат має бути такою собі духовною доповнювальною надбудовою над Конституцією, новим Євангелієм від найкращих українських політичних апостолів, теорією всього.

Ненаукова точка зору також проголошує, що українська держава з часу її відтворення — абсолютно недостатньо українська. Тому хай її закони існують окремо, а національна ідея як символ віри — окремо. Немає конфлікту в законодавчому полі, і хороших людей від поганих відрізнити простіше. Досить  лише з усіх цих чайних і кавових сервізів духу вибрати свій справжній Грааль.

3. Навіть якщо замінити лукаве «національна ідея» на чесне «націоналістична ідея» (що, власне, більшість інтернет-лицарів і має на увазі), то ситуація аж ніяк не спрощується. По-перше, скільки націоналістів, стільки й версій націоналізму, і кожен написав про це книжку. По-друге, сентиментально сюсюкаючи над переліком видатних українських політичних лідерів із початку ХХ століття, випускається з уваги той факт, що вони публічно звинувачували один одного в зраді національних інтересів, взаємно воювали й засуджували до смертної кари (Мельник і Бандера, наприклад).

Ці люті чвари дуже цікаві історикам, але не нашим лицарям, оскільки погано вкладаються в картину безперервного ідейного єднання нації, яку псує виключно нинішня влада (кожна впродовж останніх 25 років).

Політичні сектанти вважають, що така, вищезгадана, інформація — підривна, хоча (коли взяти до уваги, що ми — люди процесу, а не результату) вічні дискусії на тему національної ідеї і є сама ця ідея.

Тепер про культуру.

Перша проблема — відсутність в Україні соціального простору. Якби це словосполучення не мало вже цілком певного значення, простір цей можна було б назвати «утопічним», тому що «у-топос» — місце, якого не існує.

Усе, про що з невгасним запалом говорять десятиліттями: повсюдний бруд, сміття, відходи, вандалізм, конструктивне каліцтво, жахливе насилля над екологією, інше — це ставлення до простору, який не є ані приватним, ані під охороною держави. За межами традиційно доглянутих приватних володінь квітне повна поведінкова аморальність.

Саме через соціальний простір здійснюється практична комунікація, виробляється спільність національних поведінкових кодів. Але його немає. Кожен, хто виходить за межі свого особистого комфортного, цілком європейського світу, миттєво (на період пересування цією «нічиєю землею») перетворюється на успішного й жорстокого сталкера-виживальника.

Якраз до того моменту, коли він поринає в якийсь облаштований європейський шлюз, у чиюсь охоронювану й плекану власність — фізичну чи віртуальну. Там він чи вона — знову гуманні молодці й молодухи, що запально закликають націю єднатися.

Можна було б списати це на спадок «совка» («все вокруг колхозное, все вокруг мое»), як СРСР списував схожу поведінку на «прокляту спадщину царизму». Але совка немає, а друге покоління, яке навіч його не бачило, у прямому й переносному сенсі, плювало на все, що не може плюнути у відповідь.

Друга проблема — кризова міжособистісна комунікація. Для простоти розуміння терміна уявіть собі, наприклад, взаємини автомобілістів у годину пік на в'їзді на якийсь вічно ремонтований міст. І, взагалі, всі звички й звичаї цього середовища, які не мають стосунку до писаних правил дорожнього руху.

Звичаї, безумовно, важливіші за правила. Правила бездушні й негуманні, а звичаї прямо дихають таким милим серцю феодалізмом. Вони людяні й зрозумілі, швидко розставляють людей у соціальній ієрархії, освячують нерівність і показують тобі твоє місце, номер черги біля соціального ліфта.

Перш ніж зробити висновки з наведених прикладів, замислімося: про який універсальний об'єднавчий фактор може йтися в країні, котра всерйоз відзначає два Нових роки і два Різдва Христових?

Ну гаразд, повернімося до нашого священного національного Грааля. Юніонізм (якщо називати науковим словом заклик до єдності), як і будь-який заклик, у поетичній формі відображає чиїсь конкретні інтереси. Переважно — інтереси держави, її правлячого класу, тому що так правити зручніше. Плюралізм чого завгодно починається з демократії, а закінчитися цілком може розмовами про користь конфедеративності, отож держава, в принципі, має заохочувати такі ідеї і сама просувати їх як переважний наратив.

Доки держава сяк-так це робила, ми над нею насміхалися, оскільки це було пихато і незграбно, та й виглядало досить примітивно.

Ну ось, а тепер цього немає взагалі. І радості якось не додалося.

Зникла колишня пропаганда, і з утвореної смислової діри (яка, до речі, продовжує неухильно розширюватися) потягло вже призабутим ватним душком.

Певна річ, як завжди, рятувати ситуацію кинулися активісти й лицарі «круглих столів». І кожен зі своїм Граалем. (Це нормально для романтичної епохи, у ХIX столітті приблизно сім міст оголосили, що Грааль перебуває саме в них.) Ну як «рятувати», це гучно сказано. Наш національний конструктив традиційно полягає в пошуку винних із їх наступним тролінгом, булінгом та петтінгом, хтозна як воно обернеться потім.

Конкурс на єдину чудотворну чашу неможливий також через наявність безлічі українських національних пророків, цілком собі живих (хай посилає їм Господь багато літ здоров'я).

Тепер трішки геометрії, або чому народні маси зовсім глухі як до закликів дружно пошукати Грааль, так і до звичайних хайпів із триденним життєвим циклом.

Ось є кілька десятків високомотивованих блогерів (неважливо, чим саме мотивованих). Але пишуть вони багато, яскраво й талановито. У кожного з них сотня-півтори просто мотивованих фоловерів — їхня особиста група підтримки, без урахування ботів.

«Нагорі» вважають, що поширення сигналу та підтримка його внизу має форму потужної піраміди з усім грамотним населенням в основі. Але репост або переспів верховної ідеї мотивованим фоловером на практиці отримує десятки лайків, не більше. Так, ці самі люди лайкають і оригінальний пост, «ціна» якого в окремих випадках піднімається до кількох тисяч лайків.

Однак назагал замість піраміди виходить ромб, у середньому це тисяч п'ять (на один яскравий меседж) згодних між собою людей, частина  яких просто знайомі особисто. Боти імітують масовку, але це важливо тоді, коли під розгін інформації виділяється бюджет, а це — далеко не завжди. Ну або поєднується зі щирим наміром відстояти свою позицію (що теж незле, проте на охоплення не впливає).

Відбувається так ще й тому, що меседжі, які претендують на всеукраїнськість, значною мірою києвоцентричні (причому незалежно від фізичного місцезнаходження авторів). І ця погано замаскована панська пиха стосовно решти провінціалів примушує читачів морщитися й мовчати.

«Кому це треба» і «хто за це заплатить» — вічні питання, без постановки яких будь-яку ідею слід вважати романтичною примхою.

Пошук національної ідеї, ідентичності та всього такого потрібен людям і країнам, які переживають екзистенційну кризу.

Не факт, що вони потребують саме цього, просто такий соціальний запит найдревніший, тому відповіді на нього здаються цілющими. Якщо держава в особі лідерів із якоїсь причини ігнорує свою функцію головного комунікатора та регулятора соціально-правових відносин, то люди намагатимуться робити це самі. Якогось результату тут очікувати не слід, бо терапевтичним є сам процес.

Заплатять за це керівники держави, і в них є дві форми оплати. Одна — власне державна, коли припиняється нинішній комунікаційний ідіотизм і починається державна розмова з громадянами, а не ось це все.

Друга — вони заплатять натурою, тобто самим фактом свого політичного існування. Якщо якась частина країни (хоча й досить скромна) намагається підняти планку суспільної дискусії (неважливо, з якою саме метою), а вони (влада) намагаються занизити й спростити все і всіх, — така різниця потенціалів до соціального вибуху й потрясінь навряд чи призведе. Але при такому крені вищі чиновники цілком можуть сповзти в політичне небуття, адже чіплятися їм ні за що.

Грааль називають одним зі «знарядь Страстей» — інструментів мучеництва. Страсті дуже важливі для національної культури, хоча й абсолютно непродуктивні. Жити ними досить нерозумно, але відмовлятися від них — не по-людськи.

Наш національний діалог для непосвячених виглядає, м'яко кажучи, досить дивно. У нього ніколи не буде спільного знаменника, бо його ведуть люди зі своїми власними уявленнями про націю та її долю. Чим менше вони погоджуються одне з одним і більше сперечаються, тим більше їх буде. Це і є чудова перспектива для нації.