Абхазія і Південна Осетія були репетицією анексії Криму
Крим став результатом неправильних висновків Кремля з недавнього минулого. Це можна зрозуміти, згадавши про підсумки «самостійності» Абхазії та Південної Осетії
Російсько-грузинську війну, яка розпочалася у серпні 2008 року на території Південної Осетії, сьогодні часто порівнюють з російським втручанням у внутрішні справи України у 2014 році: анексією Криму і підтримкою маріонеткових сепаратистських «народних республік» у Донецькій та Луганській областях. Це порівняння не цілком коректне: відмінного чи не більше, ніж подібного, хоча би вже тому, що у південноосетинському конфлікті російська армія брала участь відкрито.
Репетиція оркестру
Набагато важливішим прецедентом на шляху до приєднання Криму був указ тодішнього президента Росії Дмитра Медведєва від 26 серпня 2008 року визнати незалежність Абхазії та Південної Осетії. Без цього досвіду Кремль навряд чи наважився би на анексію українського півострова.
Щоб зрозуміти, чому цей зв'язок такий важливий, достатньо згадати, якими дискусіями супроводжувалася поява указу Дмитра Медведєва. Багато навіть вельми високопоставлених російських чиновників до останнього були впевнені в тому, що Кремль не піде на таке радикальне рішення. І навіть після того, як воно було оприлюднене, деякі кремлівські захисники писали, що це була стратегічна помилка. Але помилка вимушена, обмовлялися вони, спричинена браком часу і тиском міжнародної спільноти.
Саме через цей тиск начебто і було ухвалене рішення відповісти на запити «народних мас» Абхазії та Південної Осетії, висловлені ними на референдумах. Інакше у нас просто забрали би усі плоди перемоги, запевняв мене у 2008 році один кремлівський «ліберал». Тобто, простіше кажучи, не боялися би втратити два де-факто зайнятих Росією регіони, не наважилися би визнати їхню незалежність. А не визнали би - не створили би прецеденту, але головне - без цього рішення Кремль не дійшов би висновку, що за такі дії Захід не готовий карати суворо, реакція обмежується «висловленням серйозної занепокоєності» та вельми туманними санкціями.
Війна у Південній Осетії закінчилася ухваленням «плану Саркозі», до якого, здається, навіть його автор серйозно не ставився. Бойові дії припинилися, російські війська повернулися на територію грузинських автономій. Цим виконання домовленостей, за великим рахунком, і закінчилося, хоча різні міжнародні організації ще кілька років нагадували російській владі, що узгоджений посередниками план так і залишився на папері.
Кримський сюрприз
Проводячи у 2014 році референдум у Криму, Кремль спочатку теж явно вагався, який статус обрати. Спершу питання були сформульовані дуже обережно, і кілька днів здавалося, що більше, ніж на відновлення автономії у складі України або умовну незалежність, Москва не піде. Але тут зіграв роль абхазький та південноосетинський досвід. Навіщо «виявляти скромність», якщо жорсткої відповіді від Заходу все одно не очікується, обурилися московські «яструби». І Кремль зважився на включення території півострова до складу Росії.
Прибічників обережної політики відсунули на другий план, на їхнє місце прийшли «яструби», дату референдуму перенесли на більш ранній термін, а питання сформулювали вкрай однозначно. Результат цього рішення відомий. Однак його наслідки виявилися неочікуваними для Кремля. Виходячи з абхазького та південноосетинського досвіду, російське політичне керівництво могло розраховувати на черговий план а-ля Саркозі з мирного врегулювання територіальної суперечки, але аж ніяк не на запровадження повноцінних економічних санкцій.
Ось і виходить, що війна у Південній Осетії напряму з кримськими подіями не пов'язана. Але якби не визнала тоді Росія незалежність двох грузинських автономій, може, не було би і Криму у його теперішньому вигляді і, що іще важливіше з гуманітарної точки зору, не було би тисяч загиблих і сотень тисяч біженців на Сході України. Історія, як усі знають, ніколи не повторюється, але історичний досвід перетворюється на страшну руйнівну силу, якщо політики роблять з нього неправильні висновки.