Книга року

2011 рік порадував мене дитячою літературою, фентезі та жанровими книжками. Хоча якщо говорити про серйозну дорослу прозу, то 2010 рік був таки більш урожайним на неї…

Премію BBC «Книга року – 2010» отримав роман Сергія Жадана «Ворошиловград». Але в тій премії абсолютно спокійно могло бути чотири інших переможця. Цього року у п’ятірці найкращих теж були дуже цікаві книжки, та переможець був очевидний – наша дискусія з цього приводу була нетривалою, хоча обговорювали й інші книги.

Особисто мене порадувала поява таких книжок, як «Нариси бурси» Антона Санченка та «Подорож із Мамайотою в пошуках України» Артема Чапая. Це книги про різні аспекти українського життя, але вони не про митців, не про письменницьке життя. То зрозуміло, що письменнику найкраще писати про те, що він знає, про ту сторону життя, яку він знає. Я врешті теж знаю лише цю сторону життя – мистецьку, письменницьку. Але якщо про це тільки писати, то література виходить достатньо однотипна. І дуже радує, що з’явилася мариністика… Та вона була і раніше. Антон Санченко і раніше ж писав оповідання про море.

Подорожі так само були раніше, але про подорожі теж можна по-різному написати. Можна написати так, що це захоплює та збагачує, а можна просто переказати механічно якісь пригоди, що менш цікаво. Мені здається, що Артем Чапай саме такий письменник, який збагачує читача. Всі автори «п’ятірки» ВВС є такими. Ми прагнемо, щоб із відзначених нами книг читачі мали можливість дізнатися щось нове або змінити уявлення про світ чи про себе…

Є просто книги з гарним сюжетом, але вони не завжди змушують читача ставити питання. Таких книжок – цікавих книжок для легкого читання - цього року було більше.

Більше було книжок, які орієнтуються на любителів жанрової літератури. В п’ятірку не потрапила, але отримала цікаві рецензії книжка «Час смертохристів» Юрія Щербака – про неї багато говорили. Дуже сподобалася книга Марії Ряполової «Бурецвіт» - психологічна фентезі. Надзвичайна і книга Тараса Антиповича «Хронос» - цікава сатира на сучасну Україну, але в фантастичному світі майбутнього, де люди можуть обмінюватися біологічним часом. Книга увійшла до п’ятірки, а багато хто навіть очікував, що вона стане переможцем – і не безпідставно. В топ потрапила і Галина Вдовиченко та її «Бора» - це один із небагатьох прикладів дорослої психологічної прози, що вишли в 2011 році.

Головна премія дісталася автору історичного роману «Сині Води» Володимиру Рутківському. Це роман для підлітків. Але для підлітків писати не легше, а важче, бо ж треба уникати якихось дешевих прийомів, треба робити все якісно. Проте це показує, що у великій дорослій серйозній прозі є лакуна, бо подібного роману для дорослих в нашій літературі не з’явилося. Хоча «Сині води» - то універсальний твір, цікавий і для дорослих.

Цей рік так само був багатий на інформаційні приводи навколо літературних премій. Не обійшли вони й «Книгу року ВВС». Свою книгу «Червона Атлантида» зняла з довгого списку Анна Герман. Вона вважає, що один з членів журі – Ірина Славінська - упереджено до неї ставиться. Зі свого боку можу сказати, що ми читали й обговорювали художні якості тієї книги досить багато, і в принципі дійшли про неї спільної думки. На сайті BBC розміщена анотація Ольги Герасим’юк до цієї книги. А вже після оголошення переможця директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький заявив, що ми мали б зупинити конкурс через дрібні неточності в одній з анотацій для читачів на збірку Євгена Положія. Ту збірку ми прочитали й відкинули задовго до написання анотації з причин, які багатьом будуть зрозумілими.

Про що це свідчить? Очевидно, про те, що літературні премії і взагалі література набувають достатнього престижу. Те, що люди вже готові здобувати собі певні інформаційні приводи завдяки «Книзі року» BBC (думаю, і завдяки іншим преміям також), це цікаво. Раніше треба було постійно про премію нагадувати – щоб видавництва подавали на неї книги, пояснювати журналістам, що це взагалі таке. А зараз, очевидно, ця премія стала достатнім інформаційним приводом, щоб письменники і видавництва намагалися якось асоціювати себе з нею.

Принаймні те, що така людина, як Ганна Герман, відома тим, хто стежить за політикою (на відміну від письменниці Анни Герман), видала книгу і переймається її популярністю, значить, що вона бачить себе і в цій сфері – в сфері літератури.

В цілому рік є трохи слабшим. От минулого року – ото був серйозний пік. Але після піку, як правило, буває спад. В 2011-му багато перевидань або публіцистики від відомих імен.

А ще мені здається, що люди хочуть відійти від реальності, писати про якісь уявні речі, створювати фентезі. Так, дуже багато гарних авторів є, що пишуть для дітей. І вони пишуть вже не перший рік, не кудись там «в стіл», а для певної аудиторії – їх реально читають. Але от саме повсякденна реальність зацікавила не багатьох авторів. Чому? Можливо, настав такий етап, що треба пройти фентезі, чи етап втечі в інші світи. Можливо, вже скоро з’явиться і якась сатира на сьогодення. Можливо, автори просто втомилися від того, що відбувається навколо і хочуть абстрагуватися… Мені самій на BBC, коли я ще там працювала і вела п’ятничні програми, хотілося говорити з такими людьми, як Дмитро Гнатюк чи Дмитро Павличко, хотілося говорити про велике – про історію, про ідентичність, але ніяк не про «теє сьогоднішнє».

Сподіваюся, що то автори просто взяли тайм-аут і вже готують нам нові книги. Книги, які будуть водночас і про Україну, і не тільки про Україну. Книги, де героями будуть люди, з якими можна себе асоціювати, за яких можна вболівати, але які будуть цікаві не лише українцям, а й світові. Бо часто наша література дуже внутрішня. Вона для нас цікава, для українців. А іншим людям переказувати сюжет «от є я, і от є Україна, і між нами відбуваються драматичні події» важкувато. Їм надто складно зрозуміти нашу боротьбу з ідентичністю. Тож я сподіваюся, що будуть сюжети, які можна буде переказувати на словах іншою мовою за кордоном. Адже це обов’язкова умова для того, щоб і з нашою літературою вирватися у ширший світ.