Стаття Нью-Йорк Таймс про вбивство Дугіної українцями. Чому це фігня?

Чому стаття Нью-Йорк Таймс про вбивство Дугіної нібито українськими спецслужбами – фігня?

Перш за все заголовок: «США вважають, що українці стояли за вбивством в Росії». Одразу ж у першому абзаці видно, що це не США, а неназвані джерела в неназваних службах безпеки, які повідомили про свої висновки якихось посадовців, які потім налаяли якихось неназваних українських посадовців.

А насправді всі посадовці, яких запитала газета, цю маячню коментувати відмовилися: «Officials from the State Department, National Security Council, Pentagon and C.I.A. declined to comment on the intelligence assessment.» Єдиний посадовець, якого цитує стаття, – це Михайло Подоляк, який цілком резонно відповів, що жодного сенсу вбивати Дугіну Україні немає, і є важливіші цілі.

Далі газета пише, що секретний брифінг про причетність якихось частин українського уряду містив неопубліковані раніше матеріали. Але насправді жодних невідомих фактів газета не називає, і логіку таких «дій» також.

Навпаки, стаття грунтується на переказі теорій російських ЗМІ, разом із заявами ФСБ про причетність української громадянки і теорією Іллі Пономарьова про якесь російське підпілля, яке взяло на себе відповідальність.

«Американські посадовці, які говорили про ці розвіддані, не повідомили, яка частина українського уряду нібито дала розпорядження провести цю операцію, хто її виконав, чи погоджував її президент Зеленський. Американські посадовці, ознайомлені з діями української сторони і відповіддю США, говорили на умовах анонімності, щоб обговорити секретну інформацію та чутливі дипломатичні питання». Посадовці США також не сказали, хто в американському уряді насипав люлєй українському уряду і кому саме.

Нью-Йорк Таймс відомий своїми проросійськими редакційними статтями (хоч більшість репортажів у них адекватні). Тож чи є якесь притомне пояснення появі цієї статті?

Бачу такий сценарій. Приходить до редактора журналіст, який має знайомого інтерна де-небудь в уряді, а цей інтерн (які часто бувають російського або навіть і українського походження) отримує і розсилає інформаційні брифінги. У такому брифінгу може бути написано, які існують версії події, і серед цих версій перераховуються всі потенційні винуватці, включно з марсіанами. Потім хтось комусь каже в коридорі: «Українці вже задовбали. Постійно бикують, нам не повідомили ні про що. Їм нам наші вже навставляли». Це може бути сказано про що завгодно. Але запопадливий інтерн дзвонить журналісту і каже, що точно був якийсь секретний брифінг про вбивство Дугіної, і точно хтось комусь навставляв.

Міг бути і інший сценарій: хтось з американського уряду, хто, знов таки, бачив якийсь брифінг, набухався і голосно розмовляв про це з колегою в барі, а кореспондент підслухав.

Отож приходить журналіст до редактора з такою відверто слабкою темою, а редактору якраз надійшов темник написати щось погане про український опір. Ну добре, каже редактор, давай задіємо ще інших журналістів, нехай проведуть паралелі з тим, як на окупованих територіях українські спецслужби вбивають гауляйтерів, та вже й буде чим озадачити читача.

Чому такі версії мені здається більш вірогідними, ніж існування секретного брифінга? Ось чому: якщо реальний посадовець зі знанням справи хоче злити інформацію такому виданню, як Нью-Йорк Таймс, це не так просто зробити. Треба як мінімум показати журналісту цей брифінг. Треба хоч приблизно пояснити, про яке розвідагенство йшла мова і хто з американців навставляв кому з українців. Те, що «джерела» (б'юсь об заклад, що джерело було одне) навіть не натякнули на це, викликає питання. А ще більші питання викликає таке очевидне послаблення редакційних стандартів газети, яка зазвичай сто разів усе перевірить. Але, як уже не раз було продемонстровано цього року, у ключові моменти війни стандарти якості Нью-Йорк Таймс можуть загадково падати.

Тепер дивимося на час публікації. Зрозуміло, що українці наступають на півдні, і знову запущений маховик роспропаганди на Заході, який повторюється вже як мінімум втретє. Нинішнє совпадєніє думок миролюбців і звинувачувачів так само совпадало і під час перемог України під Києвом, і під Харковом.

Це, як правило, комбінація «давайте мирні переговори» (тут – Папа Римський), «Росія вдарить по всіх ядерною бомбою, якщо їй не віддадуть територію» (тут – Ілон Маск), «Україна веде себе погано і не гідна нашої довіри» (тут – Нью-Йорк Таймс). У попередніх циклах останній меседж давала і «українка» Вікторія Спартц, і Амнесті Інтерненшл. Тоді це виглядало як «ми не знаємо, куди Україна діває західну зброю» або «Україна розміщує військові частини серед цивільних». Потім завжди з'ясовувалося, що це фейки.

А чи могло це бути правдою? Чи могла Україна вбити Дар'ю Дугіну? Ну звичайно, в цьому житті все можливо. Могло й ФСБ її вбити, і Моссад. Багато росіян вважають, що Степан Бандера досі живий, і в якомусь квантовому сенсі мають рацію. Може, то був Бандера. Тільки на фіга? Навіть якби загинув старий Дугін, це було б ще гірше. Створювати для росфашизму мучеників – а надто мучениць – точно не в інтересах України.

Але беззаперечне те, що такі публікації виникають тільки тоді, коли Україна успішно наступає. Бо насправді про Дугіну вже всі давно забули, крім русні. Тож, як могли б сказати злі язики, комусь було терміново потрібно кинути тінь на українські спецслужби, і нічого кращого не знайшли, ніж привид Дугіної.

Ну і на додачу статтю ілюстровано фотографією, автор якої – слідчий комітет Росії. Вони б ще процитували статистику Росстату про зростання ВВП.