Особиста справа Серьожі, яка ще довго буде бити по багатьох

Більшість публічних захисників Сергія Лещенка та добровільних його розпиначів керувалися емоціями. Звісно, не всі. Але про них трохи нижче.

У мене, повторюю, сильних почуттів скандал не викликав. Що дає привід подивитися на скандал, наскільки вдасться, холоднокровно. Причина, яка примушує публічно реагувати на приватну, здавалося б, історію, її можливі наслідки. Вони можуть бути масштабнішими, ніж здається на перший погляд.

Відсутність співчуття до колишнього колеги потребує окремого пояснення. Оскільки, коли я про це говорив, багатьох таке зізнання шокувало. Наполягаю на визначенні «колишній» перед характеристикою «колега». На тій простій підставі, що (на моє глибоке переконання) Сергій Лещенко перестав бути журналістом у той момент, коли склав присягу в Раді. Політику від політичної журналістики відрізняє те саме, що відрізняє хокей від фігурного катання. Той самий лід, ті ж ковзани, тільки смисл гри інший, і правила інші. Тебе можуть від душі вмастити ключкою по незахищеній голові під час витонченого виконання акселя. І твій біль твоя особиста біда, коли вже ти вчасно не потурбувався про різницю між видами спорту. А ось травма, тобою отримана, стає бідою команди, за яку граєш. Сумом для твоїх уболівальників. І, можливо, проблемою для країни, під прапором якої виступаєш.

Політичні журналісти, всерйоз переконані в тому, що вони займаються політикою, помиляються. Вони опосередковано впливають на політиків і на тих, хто їх вибирає. У міру своєї майстерності, досвіду, авторитету й принциповості. Журналісти, які обрали політичний шлях, але сліпо переносять у нове життя попередні правила, звичаї, звички, манери, лексику й уклад, деформують уявлення про журналістів і журналістику по-перше. Але й без того деформовану політику калічать ще більше по-друге. Журналістика і політика це професії. Однаково важливі. Однаково складні. І зовсім різні. І в тій, і в тій гострий дефіцит професіоналів. Особливо відчутний у наш час. Час ризиків і викликів. Час, коли кожен базіка, що має сторінку в соціальних мережах, вважає себе журналістом. А кожен крикун, що має десяток «послушників» або «поплічників», політиком.

Людина, котра вступає в орден майстрів «мистецтва можливого», для журналіста автоматично є тільки фігурою на дошці. Навіть якщо вона сама вчорашній журналіст. Коли хтось забув: той, хто йде в політику, робить крок, що максимально наближає його до прийняття державних рішень. З усіма наслідками, які з цього випливають.

Ставлення до нього оточення (і журналістів насамперед) має визначатися суттю його заяв, смислом його вчинків і відповідністю зробленого сказаному. Вага фігури має визначатися кількістю пройдених клітинок, якістю збитих фігур, здатністю ухилятися від шаха і вмінням ставити мат.

Чи прораховував Лещенко ризики, вибираючи «паровозом», що втягував його у велику політику, «Блок Петра Порошенка»? У нього у 2014-му не викликали запитань імена його сусідів по списку? Він ідеалізував персону вождя? Він не допускав, що рано чи пізно стоятиме перед вибором або угодовськи мовчати, або критикувати того, хто «обдарував» його гарантованим квитком у Раду?

Даруйте відвертість, але відповідь не має значення. Якщо «так» то він легковажний мрійник, який не доріс до дорослої політики. Якщо «ні», і він «використав» Петра Олексійовича так само цинічно, як Петро Олексійович його, то він кар'єрист нового призову, що відрізняється від кар'єристів старорежимних лише наявністю «неформатного» наплічника і відсутністю «форматних» котлів від Patek Philippe. Тим, хто вірив у Лещенка і в те, що такі, як він, можуть реально й ефективно змінити політику на краще, за великим рахунком, байдуже. Бо багато їх зневірилося. На шалену радість тих, хто нічого змінювати й не збирався. І це не докір. Це констатація факту. Сумна.

Чи розумів Лещенко різницю між поняттями «хороший хлопець» і «публічний політик», чиє життя не просто може, а повинно бути вивернуте навиворіт (до чого він, до речі, сам активно привчав суспільство)? Чи усвідомлював, що до нього (тим більше після того, як депутат, обраний за списком «Блоку Петра Порошенка», став критикувати найближче оточення Петра Порошенка, відомого своєю здатністю не вибачати й не забувати образ) рано чи пізно приставлять щоденну «наружку»? Поставлять на контроль телефон? Ретельно «шерститимуть» пошту? З практичною метою вивчати і з тваринним задоволенням обговорювати особисте життя? Повірити в те, що журналіст Сергій Лещенко, який багато років досліджував різні сторони політичного життя, всього цього не передбачив, важко. І тим важче зрозуміти те, як він часто вчиняв. Якщо ти планував робити кар'єру, то ставлення до контактів, банків, покупок, формулювань у публічних відповідях та картинок у соціальних мережах має бути особливо педантичним. Тим більше на тлі декларованих (особливо якщо декларованих щиро) принципів і цінностей. А якщо внутрішньої готовності до цього не було, якщо не було розуміння відчуття міри з політикою годилося, як мінімум, почекати. Якщо вже ти мужчина, а не вічно перспективний хлопчик.

Але те, як поводиться конкретна людина, наводить на сумну думку, що вона, як і раніше, вважає конкретну історію своєю особистою справою. Чи то не розуміючи, чи то відмовляючись розуміти, що скандал боляче б'є, а згодом ще болючіше битиме по багатьох і по багато чому. По колегах, з якими він намагався створювати небезперспективний політичний проект, рейтинг якого він прибив на злеті одним дурним рухом. По шансах генерації молодих політиків, у вчинках яких тепер видивлятимуться симптоми «синдрому Лещенка», як він сам видивлявся «синдром Межигір'я». По друзях, які намагаються його захищати, не до кінця розуміючи що до чого. По репутації «Української правди», яка виростила його. По журналістиці розслідувань, що реалізувалася в країні значною мірою з його подачі. І яка багато в чому спонукала країну змінюватися. По журналістиці взагалі, довіра до якої і без того падає щодня, з об'єктивних і суб'єктивних причин. По тих, хто вважав його прикладом для наслідування, променем надії. Незалежно від того, даруйте брутальність, зиск чи дурість поховала його репутацію і, як мінімум, підірвала віру в нього великої частини оточення.

Навіть якщо жодна копійка із заплачених Лещенком за квартиру мільйонів не виявиться «брудною», сам скандал уже підірвав хитку віру в реальне існування в політиці нових цінностей, позначених Майданом принципово. Сам того не бажаючи, нереалізований політик розв'язав руки тим, з ким він (сподіваюся, щиро) боровся. Масштабним негідникам, які крали й крадуть мільярдами, галузями, регіонами, які азартно торгують своєю совістю і чужою кров'ю. Сергій Лещенко (навіть якщо він безмежно чистий, з погляду формального закону) запустив демонів сумніву в серця багатьох із тих, хто ще вірив. І демони взялися захоплено жерти віру, полегшуючи життя тим, хто не збирався переставати красти.

Чистий чи нечистий він на руку цим із шаленою радістю скористаються (і вже користаються) значно більші нечестивці з БПП, НФ, РПЛ… Список можна продовжити, продажні і всеторгуючі знайдуться практично скрізь. Він подарував їм розкішний шанс. Навіщо?

І якщо виявиться, що формально чистий, це мало що змінить. Хіба буде трохи більш прикро. Безвідповідальність, дурість, відсутність відчуття міри, несмак і самозамилування гроблять країну анітрохи не менше, ніж продажність і жадібність. Повірте на слово. Мене занурило в політичну журналістику, коли Сергій Лещенко ходив, по-моєму, в п'ятий клас. А вперше запропонували балотуватися в Раду, коли він навчався у восьмому.

Я не дуже вірю в користолюбство Лещенка. Але я можу його допускати. Бо в активній політиці важко знайти ангела. Знаєте, такого: черкніть адресу, мотнуся позичу крила, сфотографуватися на перепустку до раю. Якщо встигну. Поки власник їх на щось не обміняв.

Той, хто змінив ксиву журналіста на мандат депутата, добровільно перетворює себе на обговорюваного суб'єкта політики. Герой скандалу, на мою думку, перетворює себе на знеособленого об'єкта. Бо його історія поле для аналізу, привід для узагальнень.

Не моя справа бути суддею, прокурором чи адвокатом Лещенка. Мені професією відведена нудна роль дізнавача, коли йдеться про процеси. І стриманого тлумача, коли про явища.

Історія з «квартирою Лещенка» привід говорити не так про нього, як про кепські явища, котрі, формально, конкретного героя не стосуються.

Перше. За чверть століття ми так і не навчилися боротися з розчаруваннями з допомогою очевидного не творити кумирів. Віддавати належне зробленому, не ідеалізуючи того, хто робить, для нас виявилося непосильним завданням. Мудрі брати Стругацькі майже півстоліття тому написали: «Через тисячоліття своєї історії, воюючи, голодуючи, впадаючи в рабство і повстаючи, жеручи і злягаючись, несе людство, саме того не підозрюючи, цей храм на каламутному гребені своєї хвилі... Він росте сам собою, безпомилково вбираючи в себе все найкраще, що породжує людська історія... Ти, можливо, думаєш, що самі безпосередні будівники цього храму не свині? Господи, та ще які свині інколи! Злодій і негідник Бенвенуто Челліні, безпробудний п'яниця Хемінгуей, педераст Чайковський, шизофреник і чорносотенець Достоєвський, домушник і вішальник Франсуа Війон. Але вони, як коралові поліпи, не відають, що творять... Усе найкраще, що придумало людство за сто тисяч років, усе головне, що воно зрозуміло й до чого додумалося, іде на цей храм...»

Бог із ними, з Війонами та Достоєвськими. Давайте про політику. Ксенофоба й авантюриста Черчілля цілком справедливо багато хто називає «останнім великим британцем». І так само справедливо, м'яко кажучи, негнучкого, відверто кажучи, цинічного і трохи схильного до диктаторства де Голля багато хто називає «останнім великим французом». Ключове слово «великий», яке відтіняє сенс досягнень.

У новітній історії України поки що не було воістину великих. І не буде. Доки ми не навчимося цінувати справжні вчинки, не применшуючи цінностей перемог та успіхів помилками й дурницями.

Очевидна дурість і навіть (можлива) локальна підлість політика Лещенка ні на міліметр не применшує його заслуг. Не відчуваючи до нього ні прихильності, ні упередженості, не можу не віддати належне зробленому ним у розслідувальній журналістиці. Саме він багато в чому створив тренд, встановив зразок, подав приклад. У тому числі завдяки і його зусиллям, країна отримала шанс на оновлення. Не визнавати цього було б нечесно.

Ще одне цинічне (неминуче, коли вже йдеться про політика) відхилення. Багато років тому один чин із органів відверто розповів, як маніпулює одним журналістом, «зливаючи» йому правдиву, але обмежену інформацію. Завдяки чому один високопоставлений злодій ставав об'єктом підвищеної уваги, інший ні. Деталь: чин керувався не комерційними чи політичними, а суто ідейними міркуваннями. Мотив: за державу прикро раз, але з деким боротися не вийде два. Мене тоді бентежило таке «потаскушне робінгудство». Але досвід показав, що навіть вибіркова правда краще, ніж невибіркова брехня.

Дріб'язкова чесність погана. Але вона краще, ніж безкарне безчестя.

Так, хочеться все і зразу. Так, хочеться святих і непідкупних.

Не буває. В АТО прірва «аватарів» і море тих, хто «дахує контрабас», але не всі в АТО «аватари» і «дахують». Не всі добробатівці мародери, проте й мародерів серед добробатівців вистачає.

Особисто я знаю кількох людей, які «дахують», мародери й герої в одній особі.

Судімо людей за вчинками. Не применшуючи й не заплющуючи очей. Не перекреслюючи однією дурістю зробленого раніше. Оцінюймо вагу, авторитет, значущість і суспільну підсудність/непідсудність фігури співвідношенням заслуг і гріхів.

Я суб'єктивний, як кожен із вас. І я, як багато хто з вас, ніколи не зможу зрозуміти, що могло втримати Лещенка далеко від Батьківщини під час Майдану, коли тут вирішувалася доля країни. Його виправдання були схожі на виправдання Порошенка з приводу Липецької фабрики. По-моєму, все просто: або Батьківщина, або бізнес. Але я був би нечесним, не припустивши, що без таких, як Лещенко, і без конкретного Лещенка, якого читали і якому вірили, не було б і Майдану. Без якого на цвинтар перетворилася б країна, а не тільки Донбас.

Я ніколи не зрозумію й не прийму демонстративної відстороненості Лещенка від війни. І ніколи не усвідомлю логіки політика, котрий купує «понтову хату» (припустімо, навіть на кревні), тоді як безліч знайомих мені людей відмовляють собі в поїздках на таксі та походах у кіно (не жартую й не перебільшую), щоб нашкребти на «общак», необхідний для купівлі генератора або дощовиків для бійців. Але. Я був би нечесним, якби не вважав, що розслідування Лещенка не припинили розкрадань із бюджету коштів, яких вистачило б на багато генераторів і багато сотень дощовиків. Незалежно від того, думав про це Лещенко чи ні. Судячи з його недолугих заяв ні. І гаразд.

Не шукайте в ньому та в подібних йому ангелів/дияволів. Судіть по справах. Зважуйте користь. Не заперечуйте очевидного. Такі, як він, коралові поліпи, які свідомо чи мимоволі тягають будматеріал на храм. Який повільно і неминуче зводиться.

Друге. І останнє. Торжество влади в процесі скандалу зрозуміле. Істерика заздрісників (які готові віддатися за половину такої квартири, але ніхто не пропонує) теж.

Коротке звернення до колег, які не втратили здорового глузду. Перечитайте свої пости в соціальних мережах. Примружте очі. Розплющте. Випийте води. Абстрагуйтеся від прізвищ.

Не вбивайте віру в силу Нашого Слова. Реанімація коштуватиме дорого.