Руїни причаровують
Пам'ятаю, кілька років тому ми з дружиною подорожували автостопом Україною, і нас підвозив один хазяйновитий дядько-западенець
Пам'ятаю, кілька років тому ми з дружиною подорожували автостопом Україною, і нас підвозив один хазяйновитий дядько-западенець, справжній закарпатський газда. Його мікробус був під дах набитий різним корисним товаром. Він із захватом розказував нам про свій двоповерховий будинок, про сад, про город, про квіткову клумбу зі старого дерев'янного воза - я слухав і заздрив, бо сам ніколи не відрізнявся хазяйновитістю. Слухав, поки в голову не прийшла несподівана думка:
- А уявіть, -кажу, - один мінометний обстріл, і ціле життя зусиль піде на пси...
Дядько подивився на мене, як на ідіота. Я сам відчув себе ідіотом - які міномети в 2009 році?
Зараз, ходячи між погорілих будинків, ночуючи в чужих хатах, слухаючи, як під моїм чоботом тріщать рештки чийогось матеріального благополуччя, я часто згадую того газду. Дивно, скільки людей все життя лише старанно будують декорації, серед яких в один момент розгорнеться чужа шалена гра в кішки-мишки зі смертю.
...Я б міг сповна насолодитися зневагою до обивательского щастя і до мародерів, які не гребують пакувати в мішки тлінну матерію, коли з-за кожного кута чатує Вічність. Міг би - але не можу, бо сьогодні в руках тримав фотографію маленької похмурої дівчинки. Фотографія в рамочці, на поличці в дитячій кімнаті. Ясно бачу, як її наряджали, як святковий фотограф терпляче чекав, поки батькі змусять дитину посміхнутися у камеру, і як вона лише сильніше хмурилася та показувала характер.
Дівчинки в кімнаті нема, тут лише я зі своєю зброєю, набоями та брудними чоботами. Де ж ти зараз, маленька, і де твоє спокійне щастя?