«Помилка того, хто вижив» або Що не так з системою бойової підготовки

Ще одна «помилка того, хто вижив», яка вкоренилася в систему бойової підготовки базового рівня за останні роки. Просто створився з 16 року, такий собі мірок, де всі наступні кроки як би виправляли помилки або недопрацювання попередніх. Саме через неї у нас за рік не можуть змінитися а ні методи, а ні якість бойової підготовки на рівні звичайної піхоти. Я не беру ССО, ДШВ та інші більш фахові центри. Піхота. СВ та ТРО.

В «ідеальному світі» навчальних центрів який був до вторгнення, всі недопрацювання, всі помилки та все лайно, з яким виходили стрільці з НЦ з 100 ВОС, потім виправлялось в бойових підрозділах або на фаховому навчанні.

Приходила людина на контракт. В учєбках робили вигляд, що її навчали. Хоча з нашого досвіду, за такі терміни інтенсивної підготовки можна таких рексів натаскувати, що ховайся в жито. Але повернемось до теми. Інструктори та викладачі навчали новобранців тому, чого в більшості випадків самі не вміли робити. Не вміли стріляти, не вміли приводити зброю до нормального бою. Не вміли рухатись на тактополі в реальності. І таке інше. І майже завжди не мали реального бойового досвіду по темах яких навчали. Ні, УБД звісно було у всіх. Але зараз вже всім зрозуміла різниця між УБД тоді і піхотними боями зараз.

Тобто все зводилось до теорії, якихось тренувань які повинні були щось давати. А потім людина їхала в бойову бригаду. Де були зам по бою, де були кадрові молоді командири взводів, де були досвідчені сержанти та ветерани з досвідом боїв. І навіть якщо людина зразу приїздила в підрозділ в АТО/ООС, то завжди був час на те щоб навчитися. Завжди були люди які підказували, та могли поділитися досвідом. А ще, були ротації, відновлення та злагодження. І в принципі свій перший стрілковий бій (якщо взагалі відбувався), новобранець приймав після досить довгого шляху набуття спроможності.

Інструктори, викладачі, командири навчальних підрозділів, ніколи особливо не переймалися рівнем навчання БЗВП. Бо або людину підтягнуть в підрозділі, або вона піде навчатися за фахом. Все просто. Був час та можливість то все виправити.

Але зараз цього нема. Просто нема. Зараз нема часу. Нема повноцінних відновлень і злагоджень. Майже нема взводних з військових вишів, майже нема досвідчених сержантів. Бо по перше кількість підрозділів збільшилась в рази, а по друге втрати. Нема ні одного зайвого дня. Людина йде в війська і зразу йде на позиції. І бій. І в неї тільки ті знання та навички які вона отримала за програмою базового рівня військової підготовки.

Але це досі не можуть зрозуміти, всі ті хто комфортно робив собі кар'єру всі ці роки. І це не тільки старші офіцери. Це купа пристосуванців, які вважаються досвідченими інструкторами та викладачами, а самі не вміють нічого. Від самих простих питань вони «пливуть» і або хамлять та ображають новобранців, або туплять – бо так написано.

І людина, навчання якої звелося до формалізму, просто не може набути впевненості. Вона розгублена та налякана. Бо вона як зайшла в «учєбку» так і вийшла з тим же багажем знань прикладного значення. Але попереду в неї, вже наступного дня може бути контактний бій в окопі. І це часто відбувається.

У нас дуже простий принцип. Кожна людина яка попадає до нас, навіть за 14 днів (не кажучи про 30), повинна отримати впевненість. Впевненість в собі. Впевненість в своїй зброї. Впевненість в побратимі (якого бачить поряд на навчанні).

Все. Тоді людина воює.

Саме паскудне, що це розуміємо не тільки ми. Це розуміє головнокомандувач, який надає всебічну підтримку якісній та ефективній підготовці. Це розуміють в генеральному штабі. Але це просто не пробивається на рівні середньої  та нижньої ланки яка просто звикла робити все аби як. Звикла та не вміє. І не хоче, що саме страшне. Просто отримують звання, підвищення, пишуть журнали, готують гарні слайди та створюють примарні «успіхи».

І я, насправді не знаю, як зараз побороти цю касту інтрукторівUA, та пристосуванців. Ми просто створюємо паралельний світ за підтримки главкома, щоб хоч щось робити якісно. От скільки можем, стільки й робим. Навчаємо БЗВП тих хто був у боях але не має базової підготовки, кращих навчаємо на молодших командирів, а кращим з них пропонуємо приєднатися до нас. Так, ми вже можемо готувати та сертифікувати інструкторів базового рівня. Десь ридає «Десна».

Все працює тільки в ручному режимі і в постійних сутичках саме на рівні бюрократів в погонах на середній ланці. Ми не хочемо бути єдиними. Ми не хочемо бути кращими. Насправді, ми хочемо щоб було якомога більше підготовлених людей. Ми просто, бляха муха, хочемо щоб в окопи заходили впевнені в собі і своїй зброї люди. І робили те, що їх навчили. І поверталися додому, до дружин та дітей.

І не важливо зараз як це робити. З якого лайна та палок. Якою кількістю фахових інструкторів. Бо якщо ми не станемо готувати якісно, то потім не буде де робити «правільно». Бо тут кругом буде правільно, але згідно російського законодательства. А поважні пани генерали та полковники які капєц як люблять «по правилам», будуть під Львовом в окопах командувати взводами з майорів та капітан. Бо піхоти не буде. Або взагалі звалять у «вигнання».

Кожен згаяний день – це чиєсь життя. Кожна не відпрацьована на 100% вправа, це чиєсь життя. Вбивають назавжди. Це удови та сиріти. Це те що не відкотити. Це те що не відмолити.

Хіба це не зрозуміло? Тоді що ще треба зробити, щоб дійшло усім?