Про кадровий сержантський резерв

Коли я перший раз почув кількість людей, які мають за рік вторгнення бойовий досвід, але не мають базової військової підготовки (БЗВП), я не повірив. Перепитав. Потім уточнив і виявилось що їх ще більше. Це люди, які з перших тижнів війни пішли воювати. Без повісток, воєнкоматів, комісій, навчальних центрів та полігонів. Їх або потім оформляли, або оформляли за спрощеною процедурою. Просто потім завели особову справу та видали воєннік. І то не завжди.

Сама велика проблема в тому, що в основній своїй масі вони впевнені, що вони вже все знають і все вміють. За тиждень навчання це минає. Але перший тиждень, особливо з майбутніми сержантами-лідерами, це боротьба з внутрішньою установою «яврот**авявоював». Чим більше ніштяків на особистій зброї, тим «фаховіше» врот**атєль. Не пристріляні коліматори, магніфери, трьохточки, одноточки, глушники, саундмодератори у піхотинця на посаді стрілець, це все є показником бойового досвіду. При відсутності базових знань. А ще різні намотки на приклад. Дуже часто зброя не приведена до нормального бою. Споживання з коробки. Достав ремонтної категорії і лупаш. Коли ми намагаємося з'ясувати в розмові навіщо ті глушники, коли позиції напиз**вують всіма калібрами починаючи з 82 мін до фабів та ракет, чіткої відповіді нема. Але глушники є. Як і різні байки та легенди, які не мають нічого спільного з реальністю.

І вони воюють. Досі воюють. Хтось краще, хтось гірше. Навчаються, як можуть, та набувають досвід. Не завжди правильний.

Бо це, дуже часто, підрозділи створені в перші дні-місяці вторгнення з нуля. Там де не було кістяка з контрактників та досвідчених бійців. Там просто не було в кого вчитись. Дуже багато таких в ТРО. Не в тому ТРО, що за хабарі йшли на блокпости волонтерів шманати, а ті, які в перші дні побігли в зачинені воєнкомати, бо ворог підступав до міста. Або заходив в місто. Яким зброю насипом насипали. І вони зайшли тоді в нові підрозділи і досі в них воюють. Це реалії сьогоднішньої війни.

Перший тиждень до них приходить усвідомлення що вони дуже багато не знають або знають не так. В середньому через тиждень потихеньку зброя втрачає тактикульність і повертається до заводського стану. Нічого не тисне щоку, нічого не висить кілограмовою гирею, нічого не засирає зброю аж до останнього патрону в магазині. Попускає. І починають кучу збирати на 100 метрів гарну. І на 200 влучати. І на 300. І з не зручних положень. Починається свідомий процес. Після того як синдром «бувалості» поборено, майже завжди навчання йде, як пісня ллється. Бо знають навіщо.

Але зараз я не про це. Зараз я про кадри та про кадровий резерв. В тих самих тисячах людей з бойовим досвідом але без базових знань. Це все добровольці. Це все люди, які не чекали повісток, а просто ломанулися на війну. Багато хто розчарувався. Багато хто втратив «задор». Але майже всі вони зберегли мотивацію.

В нас вже було кілька випадків, коли нам на навчання дають людей з певною характеристикою, а назад через два тижні повертається зовсім інша людина. Неочікувана. Але людина на навчанні проявляється як фахівець і як лідер, а потім вже в новій іпостасі повертається в підрозділ. І вже після усвідомлення його знання на практиці, ми стараємося таких забирати на наступну «прокачку». Кілька раз дивувалися комбати. «Віддали вам ........, вернувся о**єнний, грамотний боєць. Ви що їх там поїте чимось?». Насправді все дуже просто. Коли люди на початку повномасштабки приходили в підрозділи, там с колес формувався колектив і ролі розподілялись трошки не по військовому. Бо військових не було. Хтось нагліше, хтось горлопан, хтось харизматичний. А в когось сусід атошнік і багато розповідав. А хтось взагалі на якісь курси ходив і вміє тактикульно головою крутити, та ходити як «спєцназ». І людина як би займала своє місто в колективі, бо не мала ні досвіду ні знань. Ніхто не мав. Але ж чутки, байки та казки. І так воно катило, поки людина не попала на навчання. Поки вона не зрозуміла, що половина з того що переказували зі слів когось, то якась хєрня, яка в піхоті тупо не працює. І людина вчиться. А потім повертається в підрозділ і каже – нє пацани, це так не працює. Це отак працює. А пацані такі (ну вже ж досвід), ну точно. Як же ми самі не додумались. А отут, каже людина треба робити так, а не так. І пацани такі щ більше здивовані – ну точно ж. І міняється соціальна модель. І вже цей дядько, вчить тих хто вчора йому щось за війноньку розповідав, та показує як треба обладнати позиції, нарізати сектори та зробити картки вогню. А потім. А потім ми його знов забираємо, вже на тренінг командирів піхотних відділень.

А знаєте що саме цікаве? В середньому по палаті, з сотні бійців, які маючи бойовий досвід проходять БЗВП, 12-15% спроможні бути молодшими командирами. Вони лідери і розумники. А ще вони вмотивовані і вони добровольці. Просто треба з ними працювати.

Працювати та впахувати. Індивідуально. І все буде добре. Нема в нас іншого вибору.