Віртуальний образ передвиборчої України

Подібно до електричних мереж, вітчизняний медіа-простір не застрахований від халеп: перенапруги, збоїв, зависань. Надто коли країна занурюється в бурунисте спілкування на грузькій межі підсумкових циклів політичного розвитку. Виборче чистилище для правлячих й опозиційних верхівок є надривним моментом істини. Неспокій за власну державотворчу долю виривається назовні через віддушину неперервним потоком свідомості. Не бракує надоїдливого епатажу запізнілих прозрінь, оголошень підозр, промивань пересічних мізків надміру прозірливими мудрецями і хитренькими словоблудами нерідко на грані обопільного з цільовою аудиторією тужливого емоційного зриву.

Втім, загалу дедалі більше подобаються спокійні арґументовані пояснення тих, хто відверто, з відкритим заборолом висловлюється за чи проти конкретного політика, який балотується на пост президента України. Якщо й не переконують вони в довершеності запропонованої точки зору, то принаймні заставляють поміркувати про насущне і майбуття рідної держави з істотним, але нереалізованим поки що потенціалом. Хлібом і видовищами вже не спокусити і не виманити голос у нинішнього виборця. Даремно направляти його запал на вистріли холостими, як-от: коментування незугарного посту в соціальній мережі, вишукуючи ксенофобського дьогтю. Зроблено крок уперед настільки, що подібних до п’ятилітньої давності олігархічних акцій «Гудок» за єдність країни тепер ніхто не вигадує.

У передвиборчому говорінні виділяється позірна могуть колишніх топ-чиновників, які бездільно сибаритами сиділи у кріслах-тронах і марнували благодатні шанси своєї країни. Аж ось відчули в собі непоборну жагу піднятися над боротьбою моральними авторитетами. Чого б це розверзлися вуста екс-глав держави та їхніх канцеляристів? Опинившись на узбіччі, стали бистроумними. Одначе такі знатні оратори зуміють переконати хіба що воскову публіку в Музеї мадам Тюссо.

У поточних перегонах переважають не музейні, а театральні постановки. У кожної з них є помірний тіньовий кошторис: від закупівлі уніформи і реквізиту, хоча б надувних свиней, до оплати режисерських й акторських послуг, масовки. Оповідати про клоуна можна скільки завгодно, але спробувати перевершити і змагатись із ним не в цирку, на його робочій ниві, а на політичній арені, не є виявом здорового глузду. Мовимо тим, хто претендує подолати чвертьфінал, чим є голосування 31 березня, пройти півфінал – повторне голосування 21 квітня, виграти фінал із перевіреною командою у найближчих осінніх виборах у Верховну Раду. Україна – парламентсько-президентська республіка, та для багатьох співвітчизників і вподобаних ними кандидатів у президенти це ще невідкрита Америка. Здобути президентство без парламентської опори – опинитись біля розбитого корита програмових амбіцій.

За шквалом інформаційних бульбашок, які провокує оприлюднена й потайна електоральна соціологія, приховано нервування штабів провідних кандидатів щодо проміжного фінішу 31 березня під першим і другим номерами. Фактично вони змирилися з фаворитом, а запекле дербі точиться між двома претендентами за рятівне «срібло». Часу обмаль для коригування рейтингів, тому декому до снаги будь-які засоби (включно з біблейною сагою про давноминуле вбивство рідного брата одним із кандидатів), бо ж наступної нагоди доведеться чекати неспішними роками, а вік бере своє. Отож не до фантазій «в один тур». «Однотурових президентів» Україна обирала і, напевно, ще вибере, але не цього разу.

Спостерігається втома виборців од лукавих позерів політичної сцени: і ветеранів, і новачків. Набили оскомину телевізійні образи, з яких ніяк не вистрибнути їхнім носіям: ні з пересмішника – голого короля постіндустріального спального кварталу, ні з метикованого пасажира на високих підборах інвалідного візка, ні з порушника правил твердих абстинентів... Рано чи пізно настає протверезіння. І помахом чарівної палички невмолима фея суспільної думки відправляє легковажного обіцяльника на каторжні галери рабом-заручником навішаних локшиною гасел і поведінкових стереотипів. Даремно з помпою ловити недругів на порушеннях, але пальцем не вдарити для детінізації стадій виборчої кампанії, коли волонтерів катма. Кожна професійно виконана робота вимагає належної оплати, прозорої та чесної. Про це простіше розводитися на білбордах, ніж ухвалити справедливий закон.

Авжеж, комусь суджено невлад хихотіти і з гірким осадом учергове профукати електоральну вікторію, обклавшись технічними кандидатами, які знімаються з дисконтом, бо для них змарновані два з половиною мільйони гривень застави – не гроші. Намагання коаліційно зіграти зграєю проти одного цілком реально в африканській савані, де зголоднілі гієни відчайдушно кидаються на дряхлого лева. Наразі політтехнологи не дають на-гору нічого, крім інвектив і флешмобів підісланих провокаторів для зйомки і розгону ролика з метою пригасити дизлайками вподобання опонента локальними спільнотами виборців. Популістська риторика про ціни, бідність, біди довкруж чомусь не проймає до кісток. Провокаційна деструкція безнадійна, хіба що служить короткочасною анестезією, далі знов засмокчуть трудові будні отих уявно знедолених. А будні вимагають конструктивних рішень поза скороминущою звабою порожніми обіцянками і підкупом сотенними купюрами.

Заховавшись за «групами ненависті», дехто впадає в транс чи відводить підупалий дух, замість розважливого обговорення стратегічного плану невідкладних дій щодо зміцнення держави наступної п’ятирічки. Навіщо ж отак виглядати безпорадними? Сильним президентом стане той, хто не втоне у віртуальній трясовині, а крок за кроком відповідно до повноважень змінить невтішні реалії. Російсько-українська війна доти триватиме, доки Україна не відновить територіальної цілісності. Це аксіома виживання всієї нації. Її не перекласти на плечі союзників, які незворушні в переконаності про неминуче повернення окупованої частини Донбасу й анексованого Криму в рідну українську гавань.

Саме настійна вимога прискореного осучаснення Збройних Сил є лакмусовим папером для представників політикуму, які досі не усвідомили, що забезпечувати національні інтереси мусять у режимі злагодженості, а не отаманщини. Можливість повномасштабної агресії Росії – не лякання опудалом горобців на городах. Внутрішню міцність країни драстично роз’їдає іржа мародерства насамперед з боку роздутого штату наплоджених, згідно із законом Паркінсона, охоронців права. Вони так і не здобули народної довіри, нагадують радше оновлену версію тилових організацій типу «СМЕРШ», що переродилися в закриті бізнесові клуби. Згадаймо що рюкзаки для гвардійців, що «вічно живі» трафіки нелегалів і контрабанди, що захмарні в ціні запчастини для військової техніки, що конституційний самосуд із незаконного збагачення… Залишається риторичним запитання, хто вгамує неплідну зливу взаємних викриттів і словесних перестрілок, замовні маятникові затримання третьорядної клієнтури конкуруючих угрупувань, в яких на побігеньках ті ж кишенькові правоохоронці? Куди їм до «великої риби». Хіба що нашуміти в акурат за лічені години до доленосного волевиявлення.

Комусь до снаги безконечно бавитись надувними свинями, блукаючи манівцями ілюзії дійсності замість підбору надійних антидотів отруйній недолугості посадовців у ключових напрямках. Інакше в найближчі місяці роса очі знову виїсть міражами кадрових ротацій без належного ефекту: дотримання елементарного правопорядку, підвищення якості адміністративних послуг, трудової дисципліни тощо. Наприклад, можновладці годні тріснути, обстоюючи вигоди найновішого мовного законопроекту, а в коридорах підконтрольних їм органів виконавчої влади ледь чутно солов’їну.

Безупинна протидія зловживанням і системний контроль за фінансовими ресурсами держави, починаючи від первинного щабля, потребує недремного око мільйонів свідомих громадян, а не громадки активістів і журналістів-розслідувачів. Показово, коли випускник українського університету на весь світ каже, що за стільки-то купив дипломну роботу (зрештою і диплом), а новоспечений ватажок «незалежного агентства» заціпеніло сидить каменем у тому ж залі. У рот води набравши спостерігають за оприявненими неподобствами не тільки чиновники, а цілі прес-служби і піар-агентства центральних і місцевих відомств, яких це прямо стосується. Доки замість них гаруватимуть добровольці? Мусимо якось дати раду з епідемією виродження високооплачуваних коштом платників податків службових осіб, яким світ немилий без премій та бонусів. Незалежно від того, кому перепаде президентська булава.

Як же тоді голосувати притомним 31 березня? Проти колективного безуму. За себе, за гідність громадянина України, у жодному разі не за гастролера-шукача пригод і гострих відчуттів, не за обслугу шахрайської гри в наперстки. Тоді неодмінно знайдете у списку кандидатів потрібну країні фігуру. Маєте інші варіанти?