Війна, Зеленський і оточення. Неприйнятні тенденції, на які варто звернути увагу

Останні дні принесли кілька вельми цікавих заяв вітчизняних політиків, зокрема, голови Офісу президента Андрія Єрмака та секретаря РНБО Олексія Данілова, які з дива доброго синхронно почали писати своєрідні спогади-мемуари про нещодавню підготовку до війни, а точніше про допущені тоді промахи. Чесно, я б не підіймав цю тему самостійно, трішки не той час для критики, але, як то кажуть, не я перший почав…

До того ж, в інформаційному полі України з’явилися деякі неприйнятні тенденції, які, на моє переконання, пов’язані з такого роду спогадами, і потребують реагування.

Отже, згідно з паном Єрмаком: «Ми до останнього не вірили, що це станеться, чесно скажу. Ви знаєте, що було багато інформації від наших партнерів тощо. Але, все ж таки, ми не вірили. Ми готувалися, безумовно. І тому зараз бачимо результат – ми успішно воюємо другий тиждень. Це і є свідченням того, що всі ці місяці ми готувалися. Але не вірили до останнього».

Ну не знаю, те, що каже пан Єрмак, якось не дуже корелюється з тими заявами, яке робило вище керівництво держави упродовж кількох місяців перед війною. Нагадаю, воно вперто торочило про те, що підстав говорити про підготовку Росії до повномасштабного вторгнення немає. Все як завжди, загроз немає, «в Багдаді все спокійно!»

Про повнісінький хаос в інформаційній роботі держави у цьому зв’язку мені вже довелося писати наприкінці грудня минулого року у матеріалі для «Главкома» – «У Багдаді все спокійно»? Як українська влада готує громадян до війни. Більше того, у відповідь на попередження з боку США навіть істерично вигукувалось щось на кшталт «Чушь. Невозможно. А где доказательства?» («Той самий Мюнхгаузен»).

Ну от, докази ми всі отримали, причому по повній. І що? Ви хочете, щоб ми оце зараз повірили вам, що ви, рєбята, не вірили, але готувалися? Та з якого дива доброго?! Що це, у бісовій матері, за підготовка, коли на початок війни резерв мобілізовано не було, підрозділи тероборони укомплектовані та озброєні теж не були, військкомати у перші дні війни геть потонули у хаосі роботи, знову як завжди до праці взялися добровольці та волонтери. Якщо все це успішна підготовка, то боюсь навіть подумати, що то таке у критеріях пана Єрмака неуспішна підготовка…

На відміну від пана Єрмака, пан Данілов більш конкретний у своїх спогадах: «Ми не очікували, що це станеться з боку Білорусі. Такого удару в спину ми не очікували. Ми не очікували, що вони одразу підуть усіма фронтами». За його словами, влада очікувала, що буде загострення на Харківському, Сумському, Донецькому, Луганському, Кримському напрямках.

Що тут можна сказати… Про загрозу з Білорусі не писав лише лінивий. Схеми удару російських військ з території цієї країни відображалися, мабуть, на більшості мап, що подавали ймовірні напрямки російського наступу. То хто дурень?

Але найпарадоксальніше не це. Добре, до удару з Білорусі не готувалися («Чому бідні – бо дурні, чому дурні – бо бідні»). Нехай вже… Але, виявляється, очікували з Криму! І от маємо, оскільки не готувалися до удару з Білорусі, то за 30 км від Києва отримали тисячний десант, висаджений із 34 вертольотів. Неочікувана і важка ситуація. Однак десант загалом розбито. Бої на цьому напрямку продовжуються, але в цілому ворогу просунутись уперед не вдається.

А от до наступу з Криму готувалися. Внаслідок цієї підготовки, як бачимо, захоплені Херсон, Нова Каховка, Мелітополь, Бердянськ, оточено Маріуполь, йдуть бої під Миколаєвом, ворог просуваються до Запоріжжя.

І знаєте, що я подумав, пане Данілов? А подумав, що дуже-дуже добре, що ваша команда не готувалася до удару з Білорусі. Бо якби ви очікували удару з цього напрямку, як ото очікували з Криму, то росіяни з Білорусі були б вже чи то під Каневом, чи то під Черкасами. Отак от…

У нас війна. Під час війни не можна видавати всю інформацію, яка є, іноді не можна говорити правду. Але ще більше не можна говорити неправду! Правду, яка б гірка вона не була, люди зрозуміють. А неправду – не зрозуміють і, головне, не простять!

Тому, якщо маєте бажання щось сказати про підготовку до війни, то припиніть себе вигороджувати. Майте мужність сказати правду: «ми цю підготовку профукали». Можете при цьому вибачитися. Вас зрозуміють. Більше того, це посилить довіру до вас. А от спроби зробити вигляд, що було зроблено все, що можна, розуміння не знайде. У нас не Росія, зомбоящик тут малоефективний. За таку позицію є достатньо ймовірний шанс отримати в пику. Нехай не зараз, але пізніше – точно.

Ви почали виправдовуватися, бо боїтесь поразки у війні? То я вас заспокою. Війну ми виграємо. З вами чи без вас. Так чи інакше. У цьому сумнівів не маю геть ніяких. А тому бачили ми ваші виправдання десь поряд з отим загальновідомим російським кораблем…

Тепер щодо неприйнятних тенденцій.

Ними стало масове поширення постів, які зводяться до того, що президент Зеленський – наш захисник та оборонець, за чиєю широкою спиною ми всі зараз і знаходимося, а тому вся Україна має на нього молитися.

Не викликає сумніву, що на сьогодні діяльність президента Зеленського нарешті повною мірою набула тих рис та змісту, які відповідають національним інтересам України. Хай навіть значна заслуга у цьому належить, як не дивно, Путіну. Бо саме він поклав нарешті край протиборству в голові Зеленського ідей встановлення миру та збройної оборони України. Боротьбі, яка свого часу вилилася у формулу «Треба просто перестати стріляти». Тепер, здається, у голові президента нарешті чітко зазвучала ідея: без збройної боротьби миру не отримати. Ідея, яку до нього безрезультатно прагнуло донести громадянське суспільство упродовж двох років. Видається навіть, що ідея збройного опору агресії, опинившись у центрі уваги президента, успішно витіснила всілякі недолугі думки на кшталт будівництва університету як засобу розвитку вітчизняної освіти, фінансування будівництва доріг замість озброєння армії тощо.

Саме на цій ідеї тепер зосереджені всі його виступи перед зарубіжною та вітчизняною аудиторіями. І тут також хотів би надати належне Зеленському. Він, схоже, нарешті залучив до цієї роботи професійних спічрайтерів.

Діяльність президента, спрямована на популяризацію у світі спротиву України російській агресії, залучення військової допомоги на ці потреби, поза всяким сумнівом, відповідає потребам сьогодення, а також заслуговує на всіляку підтримку та заохочення. На підтримку заслуговує і те, що Зеленський, здається, на відміну від свого попередника, не лізе у військові справи та не плутається під ногами у професіоналів.

Це все добре!

Однак, спроби перетворити президента Зеленського на символ боротьби з московською навалою та натхненника нашої перемоги – аморальні та деструктивні.

Символом нашої перемоги є наша Батьківщина. Стимулом до боротьби – не виступи президента, а любов до України. Нас прикриває не спина президента, а тисячі й тисячі кращих синів та дочок України, які щоденно б’ють ворога, навіть ціною власного життя. І жертвують своїм життям аж ніяк не за президента, а саме за Батьківщину! За цих умов будь-яке нахваляння президента Зеленського, та ще й з урахуванням неналежної підготовки України до протистояння російській навалі, є цинічним «танцем з бубоном» на кістках всіх наших загиблих, військових і цивільних.

«Не сотвори собі кумира» – не даремно сказано. Україна – не Росія, для боротьби, подвигів та самопожертви наш народ не потребує ліплення з президента богорівного авторитету. Президент в Україні – найманий працівник її громадян. Один з багатьох. І як такий, він має просто належно виконувати свої посадові обов’язки. Все! Тому, пане президенте, працюйте, працюйте і ще раз працюйте! Бажаємо успіху! Будете нормально працювати, отримаєте і шану, і підтримку! Без усього цього цинічного піару на війні й крові!

Олександр Самарський – заступник керівника Центру дослідження Росії, Надзвичайний і повноважний посол України в Ірані (2010-2014)