Чому Росія мислить війною. Частина 2

Якщо після розпаду СРСР дослідження стратегічної культури РФ вважалися «антикварними», то 2012 рік став точкою їхньої реанімації. Повернення Путіна до Кремля та його відвертий ідеологічний розрив із Заходом продемонстрували: російська стратегія – це не тимчасовий режим, а глибока культурна матриця. Це призвело до появи цілої плеяди нових дослідників, які почали вивчати не лише російські танки, а й російську «метафізику війни».

Період 2008–2011 років (президентство Медведєва) проходив під гаслом «Модернізації». Західні еліти, особливо адміністрація Обами з політикою Reset, вірили у раціональність російських «бізнесменів у владі». Вважалося, що Росія готова обміняти імперські амбіції на технологічне оновлення (проєкти «Сколково», партнерства з Boeing та Cisco). Навіть Мюнхенська промова та війна проти Грузії 2008 року сприймалися західним істеблішментом як прикрі ексцеси, що не мають завадити вступу РФ до Світової організації торгівлі (СОТ) у 2012 році.

Проте замість очікуваної лібералізації відбулася інструменталізація залежності: Росія використала доступ до ринків не для вестернізації, а для посилення власного стратегічного коду, перетворивши торгівлю на зброю (енергетичний шантаж).

Саме на цьому парадоксі Юджин Румер та Річард Сокольський – експерти Фонду Карнегі – будують свій найжорсткіший висновок: Захід фундаментально переоцінив силу економічних стимулів. Російська еліта сприймала західні інвестиції не як інструмент розвитку, а як «ресурсну ренту» або «данину», яка дозволила Кремлю фінансувати репресивний апарат та купувати лояльність еліт. Таким чином, економічна інтеграція не розмила, а навпаки – зацементувала авторитарну вертикаль, надавши їй необхідні фінансові ресурси для майбутньої конфронтації.

Ці дослідники уособлюють консервативний і реалістичний погляд на російську стратегічну культуру, близький до ідей Коліна Грея. Звіт Румера та Сокольського (зокрема їхня знакова праця «Thirty Years of U.S. Policy Toward Russia: Can the Vicious Circle Be Broken?», (2019) – це фактично «свідоцтво про смерть» епохи ліберального оптимізму. Ці тези пізніше були закріплені у фундаментальному дослідженні аналітичного центру CNA «Etched in Stone: Russian Strategic Culture and the Future of Transatlantic Security» (2020), головними авторами та редакторами якого є Ендрю Монаган та Майкл Кофман. У ньому доводиться, що стратегічні установки РФ є майже незмінними з часів імперії.

Автори стверджують, що попри зміну прапорів (царський, радянський, триколор), фундаментальні установки російської еліти залишаються статичними. Путінська Росія керується тими ж геополітичними імперативами, що й Петро I чи Сталін. Це не вибір окремого лідера, а «колективне несвідоме» російського безпекового апарату. Ці установки «закарбовані в камені» географії та історії, тому їх майже неможливо змінити зовнішніми зусиллями – санкціями чи вмовляннями.

На думку дослідників, Росія не вірить у безпеку через співпрацю. Для неї безпека – це здатність контролювати сусідів. Логіка проста: «Якщо ми не контролюємо простір навколо нас, ми під загрозою». Відповідно, Росія вимагає «буферних зон», де Україна є критичним елементом, без якого російська «фортеця» стає вразливою. Російська стратегічна культура заперечує ліберальний світовий порядок, заснований на правилах. Натомість росіяни бачать світ як арену боротьби між кількома «полюсами», де малі країни не мають справжнього суверенітету. Це фактично повернення до формату «Жандарма Європи» першої половини XIX століття та радянської сфери впливу другої половини XX століття.

Звідси випливає і відкидання західної концепції прав людини, яку Кремль таврує як «геополітичну зброю», призначену для послаблення російської держави зсередини. Чимало уваги автори приділяють і темі війни. Вони наголошують, що в російській культурі поріг застосування сили значно нижчий, ніж на Заході. Війна сприймається як звичайна функція державної діяльності, а не як «останній засіб» (ultima ratio). Це робить російську стратегію гнучкою, але вкрай небезпечною для міжнародної стабільності.

Якщо західні аналітики фіксували зовнішні прояви російської агресії, то соціолог Костянтин Гаазе (експерт Московського Центру Карнегі та викладач «Шанінки», який зараз перебуває в еміграції) препарував внутрішню мутацію режиму. Він зафіксував, як після 2012 року Росія перейшла до моделі «надзвичайної держави», де історія була приватизована владою, а стратегічна культура стала заручником неформальних кодів путінського оточення. У своїх роботах Гаазе доводить, що конфронтація із Заходом стала для Кремля не просто вибором, а способом внутрішньої легітимізації, де підступність та «осадний менталітет» є фундаментом виживання системи.

У його розумінні російська стратегічна культура – це спроба побудувати «суверенну істину», яка не залежить від глобальних ліберальних стандартів. Це робить конфлікт нескінченним, оскільки будь-який компроміс сприймається як поразка в площині ідентичності. Замість стабільних законів чи стратегій система функціонує через «винятки». Війна в Україні для Гаазе – це не просто геополітика, а спосіб легітимізації влади через створення постійної екзистенційної загрози. Він описує російську стратегію не як план, а як нескінченну серію «спецоперацій», де головна мета – не досягнення конкретного результату, а збереження керованості всередині самої Росії.

Гаазе детально аналізує розрив між двома типами мислення в Кремлі. Він виділяє «гностиків» (силовиків), які вірять у таємні змови та приховані пружини світової політики – їхня стратегічна культура є параноєю, перетвореною на державну службу, – та технократів. Останні не вірять у гностичні теорії, але забезпечують їхню реалізацію. За Гаазе, трагедія Росії полягає в тому, що ці дві групи створили симбіоз, де ірраціональні цілі силовиків досягаються раціональними інструментами технократів.

На його думку, російська стратегічна культура є реактивною. Кремль не має позитивного образу майбутнього. Уся їхня стратегія – це реакція на уявні чи реальні образи з минулого. Це пояснює, чому Росія постійно «повертається» (у 1945-й, у XIX століття, у Візантію), але не може запропонувати проєкт майбутнього, привабливий для сусідів.

Особливої гостроти цьому внутрішньому аналізу додає концепція Дмітрія (Діми) Адамського, професора Університету Райхмана (Ізраїль). Якщо Гаазе говорить про «суверенну істину», то Адамський у своїй фундаментальній праці «Russian Nuclear Orthodoxy» (2019) описує феномен «Ядерного православ’я» – унікального симбіозу релігійної месіанщини та стратегічного стримування.

За Адамським, російська стратегічна культура після 2012 року пройшла через глибоку сакралізацію війни. Російська церква стала не просто лояльним інститутом, а частиною ядерної тріади, освячуючи зброю масового знищення як гарант збереження «православної цивілізації». Це додає стратегії РФ виміру месіанства: війна сприймається не просто як геополітика, а як хрестовий похід проти «занепалого Заходу». У такій системі координат будь-яка підступність стає виправданою, бо вона чиниться в ім'я «вищої мети». Адамський підкреслює, що цей теократично-стратегічний синтез робить російську еліту психологічно стійкою до санкцій та ізоляції, оскільки вони бачать у цьому «шлях випробувань» обраної нації.

Саме цей месіанський фундамент дозволяє професору Грему Герду (Центр Маршалла) фокусуватися на «операційному коді» російської еліти. Його внесок у розуміння російської стратегічної культури є неоціненним завдяки аналізу того, як особистий світогляд Путіна та його оточення трансформувався у державну стратегію.

У своїй ключовій праці «Understanding Russia's Strategic Behavior: Imperial Strategic Culture and Putin’s Operational Code» (2022) Герд доводить, що ми маємо справу з «імперською стратегічною культурою», яка остаточно кристалізувалася після 2012 року. Він виділяє кілька критичних аспектів:

• Неформальне управління: Герд пояснює, що російська стратегія формується не в офіційних кабінетах, а в межах неформальних кланів (силовиків, олігархів, «старих друзів»). Це породжує особливий тип підступності: стратегічні рішення приймаються на основі лояльності та «пацанських понять», а не національних інтересів у західному розумінні.
• Параноя щодо «зовнішнього втручання»: Він детально описує концепцію «кольорових революцій» як головного страху Кремля. У цій культурі будь-яка демократична зміна в сусідній країні сприймається як «спецоперація Заходу». Це робить підлість у відповідь (втручання у вибори, дезінформація, гібридна війна) морально виправданою в очах російської еліти як «захисна реакція».
• Виживання понад усе: Для Герда російська стратегічна культура – це культура виживання режиму. Вона не має на меті стабільність чи процвітання народу; її єдина мета – збереження влади конкретною групою людей. Саме тому переговори з Росією є настільки складними: вони бачать у компромісах не шлях до миру, а загрозу своїй особистій безпеці.

Герд також запроваджує важливе поняття – «стратегічна гнучкість». Оскільки російська культура не обмежена мораллю чи правом, вона може миттєво змінювати вектори, порушувати будь-які договори та використовувати «підлість» як легітимний інструмент асиметричної війни проти набагато сильнішого в економічному плані Заходу.

Якщо Румер та Герд описували «операційний код» Кремля, то Павєл Баєв – професор інституту PRIO (Осло) – фокусується на деградації стратегічного мислення російського генералітету. Баєв доводить, що після 2012 року російська армія стала заручником «імперського реваншизму». У своїх працях він описує парадокс: Росія створювала армію для коротких переможних операцій (як у Криму чи Сирії), вірячи у власну міфічну «винятковість», але виявилася абсолютно не готовою до масштабної війни на виснаження.

Баєв акцентує на тому, що в російській стратегічній культурі ядерна зброя перестала бути інструментом стримування і перетворилася на інструмент дипломатичного наступу. Це та сама «підлість», піднята на рівень глобальної катастрофи: використання ядерної риторики для прикриття звичайної агресії.

Тут естафету перехоплює Микола Бєлєсков – провідний український військовий аналітик, чий погляд є критично важливим, оскільки він деконструює російську стратегічну культуру в момент її реального зіткнення з українським спротивом. Бєлєсков доводить, що російська стратегічна культура за своєю суттю є ієрархічною та негнучкою. Те, що Грем Герд називає «пацанськими поняттями» та лояльністю, у Бєлєскова перетворюється на конкретний аналіз провалів: відсутність ініціативи на місцях, корупція та нездатність об'єктивно оцінювати супротивника.

Бєлєсков підкреслює, що коли російський «бліцкриг» провалився, стратегічна культура РФ миттєво відкотилася до своєї архаїчної бази – війни на виснаження, де головним ресурсом є не технологія, а кількість «гарматного м'яса» та заліза. Він ілюструє, як українська стратегічна культура (децентралізована, адаптивна та горизонтальна) стала антидотом проти російської вертикальної та параноїдальної системи.

Завершу цей аналіз еволюції поглядів українською перспективою, представленою Олександром Литвиненком. Литвиненко був одним із перших, хто зафіксував, що для Росії війна проти України – це не тактична суперечка за території, а стратегічне заперечення самого права на існування української суб'єктності. У своїх розвідках він доводив, що російська стратегічна культура за своєю природою є експансіоністською та антисистемною – вона прагне не інтеграції у світовий порядок, а його руйнації.

Литвиненко аналізував російські методи поєднання м'якої та жорсткої сили ще до того, як термін «гібридна війна» став мейнстримом. Він пояснював, що для Кремля мир – це лише фаза підготовки до наступного удару, а дипломатія – засіб дезорієнтації противника. Важливим внеском Литвиненка є формування української відповіді: оскільки російська система є ієрархічною та «гностичною», Україна має протиставити їй стійкість (resilience) та мережеву структуру суспільства.

Еволюція дослідницької думки з 2012 року свідчить про остаточний крах ілюзій щодо раціональності чи можливості «виправити» російський режим через економічну інтеграцію. Російська стратегічна культура – це цілісна, самодостатня і глибоко ірраціональна для Заходу матриця. Вона тримається на трьох китах: «надзвичайному стані» як нормі існування, месіанській параної («гностицизмі») еліт та запереченні суверенітету сусідів. Перехід від «гібридних ігор» Медведєва до «сакральної війни» Путіна довів: підступність у російському розумінні є не етичною вадою, а фундаментальним інструментом стратегічного виживання.

Саме це перетворення стратегічної культури на технологію маніпуляції реальністю відкриває нам шлях до аналізу когнітивних війн у наступній частині.

Далі буде.