Чому Росія мислить війною. Частина 3

Якщо перші дві частини моєї розвідки були присвячені «археології» та «оптиці» – тому, звідки виросла російська стратегічна культура та як Захід нарешті почав її бачити, – то третя частина присвячена інструментарію. Ми переходимо від запитання «Чому вони це роблять?» до запитання «Як саме вони зламують нашу здатність мислити та чинити опір?».

У центрі цього аналізу – концепція когнітивної війни (Cognitive Warfare) (2020). На відміну від класичної інформаційної війни, яка бореться за те, що ми думаємо, когнітивна війна спрямована на те, як ми думаємо. Як зазначає у своїх звітах для НАТО дослідник Франсуа дю Клюзе, мозок сьогодні став «шостим театром воєнних дій». Мета агресора тут – не переконати нас у своїй правді, а зробити нас нездатними відрізнити правду від брехні, паралізуючи саму волю до захисту.

Цей технологічний злам став можливим завдяки поєднанню трьох інтелектуальних та цифрових стовпів:

Теорія «рефлексивного управління» та «Алгебра совісті» Володимира Лефевра, які ще у 1960-х роках надали підступності статус високої математичної дисципліни.

Лінгвістична диверсія, або те, що Олександр Богомолов називає «семантичним мародерством» – технологія захоплення та викривлення чужих значень для знищення ідентичності ворога.

Та цифрове масштабування – перетворення ліберальної ідеї «М'якої сили» Джозефа Ная на агресивну «Гостру силу» (Sharp Power), де алгоритми ШІ та діпфейки автоматизують процес дезорієнтації суспільства.

Математика підступу: «Алгебра совісті» Володимира Лефевра

Для того, щоб зрозуміти технологію російської когнітивної війни, ми мусимо відмовитися від наївного припущення, що наш опонент керується тією ж логікою, що й ми. Фундаментальне пояснення цієї розбіжності надав математик і психолог Володимир Лефевр, чия праця «Алгебра совісті» (1982) стала ключем до дешифрування радянської (а нині – російської) стратегічної культури.

Лефевр почав розробляти свої ідеї ще в середині 1960-х років у Радянському Союзі. Це зробило його концепції фундаментом, на якому спецслужби СРСР, а згодом і РФ, будували свої операції десятиліттями. Після еміграції з СРСР у 1974 році він продовжував працювати в США, де видав свою головну працю англійською мовою – «Algebra of Conscience». У ній він намагався пояснити американському істеблішменту, чому переговори з Кремлем часто заходять у глухий кут: через принципово різну математичну модель розрізнення добра і зла.

Виник парадокс, який визначив долю сучасної гібридної війни. На Заході від ідей Лефевра здебільшого відмахувалися, сприймаючи їх як складну академічну екзотику. В Росії ж його теорії були офіційно прийняті на озброєння військовою наукою в середині 90-х років. Зокрема, полковник С. Комов у 1997 році прямо цитував Лефевра, описуючи «рефлексивне управління» як ключову зброю в «інформаційно-психологічній боротьбі».

Вперше термін «рефлексивне управління» (reflexive control) з’являється в роботі Лефевра «Конфліктуючі структури» (1967). Він описав його як процес, у якому один з учасників конфлікту передає іншому «підстави для прийняття рішення», що призводять до вигідного першому результату. Це був момент, коли психологія стала частиною математичної теорії ігор.

Лефевр першим почав розглядати конфлікт не просто як зіткнення сил, а як взаємодію двох інтелектів, де кожен намагається змоделювати мислення іншого. Суть полягає в тому, що в іграх із рефлексією перемагає той, хто має вищий «ранг рефлексії» – тобто той, хто здатен прорахувати не лише кроки противника, а й те, як противник прораховує його власні кроки.

У своїй найвідомішій праці «Алгебра совісті» Лефевр порівняв дві етичні системи, що фактично пояснюють антагонізм сучасних стратегічних культур:

• Перша етична система (Західна): У ній «компроміс між добром і злом сприймається як зло». Це культура, заснована на правилах і чітких моральних імперативах.
• Друга етична система (Радянська/Російська): У ній «компроміс між добром і злом сприймається як добро». Лефевр математично довів, що в цій системі конфлікт є базовим станом, а підступність та маніпуляція вважаються легітимними інструментами для досягнення цілі.

Для Лефевра об'єктом атаки є «внутрішній монітор» противника – його самосвідомість. Якщо ви можете змінити те, як людина бачить себе і свої цінності, ви отримуєте повний контроль над її поведінкою.

Мета цієї математично вивіреної підступності полягає в тому, щоб змусити супротивника добровільно прийняти рішення, яке вигідне агресору, але згубне для самого супротивника. Коли ми чуємо про «страх ескалації» або «необхідність компромісу» у західних столицях, ми бачимо успішний результат рефлексивного управління: супротивник діє в межах нав'язаної йому чужої логіки, вважаючи її своєю власною.

Семантичне мародерство: Лінгвістична зброя Олександра Богомолова

Якщо Лефевр надав нам «креслення» російської підступності, то Олександр Богомолов (директор НІСД) описує саму «мову», якою ця підступність розмовляє зі світом. Його концепція семантичного мародерства є критично важливою для розуміння того, як когнітивна війна руйнує ідентичність супротивника.

Росія, не маючи привабливої моделі майбутнього, діє як паразит на тілі західної цивілізації. Семантичне мародерство – це технологія «викрадення» ключових демократичних понять та їхнього переповнення протилежним змістом.

Як це працює? Агресор бере термін, що має позитивне значення у Першій етичній системі (наприклад, «суверенітет», «права людини», «антифашизм», «мир»), і використовує його для прикриття дій, що за своєю суттю є прямо протилежними.

Як наголошує Богомолов, Росія використовує своє глибоке знання західного (і особливо українського) контексту не для діалогу, а для диверсії. Знаючи наші «чутливі точки» та цінності, вона перетворює їх на вразливості. Коли Росія каже про «захист цивільних», вона створює семантичний щит для вчинення воєнних злочинів.

Кінцева мета цього процесу – не просто дезінформація, а руйнація самої можливості порозуміння. Коли слова втрачають свій стабільний зміст, супротивник втрачає здатність описувати реальність. Виникає стан, який Богомолов визначає як втрату «семантичної безпеки»: ми намагаємося захищатися мовою, яка вже значною мірою окупована ворогом.

У поєднанні з рефлексивним управлінням Лефевра, семантичне мародерство створює ефект «дзеркального лабіринту». Західний політик, намагаючись знайти «компроміс» (що є добром у його системі), потрапляє в пастку, де саме слово «компроміс» для росіян є лише засобом фіксації тактичної переваги перед наступним ударом.

Від «Привабливості» до «Перфорації»: Злам концепції Soft Power

У 1990 році, коли Джозеф Най ввів поняття «М'якої сили» (Soft Power), він виходив із припущення, що міжнародна політика – це відкритий ринок ідей. Най стверджував, що держава стає сильнішою, якщо вона приваблива: якщо її культура, цінності та політика викликають захоплення, інші країни добровільно слідуватимуть за її прикладом.

Однак російська стратегічна культура (як ми бачимо крізь призму «Алгебри совісті» Лефевра) сприйняла цю ідею не як запрошення до чесної конкуренції, а як інструкцію з пошуку слабких місць.

У 2017 році дослідники Крістофер Вокер та Джессіка Людвіг ввели термін Sharp Power (Гостра сила), щоб описати, на що перетворилася «м'яка сила» у руках авторитарних режимів. На відміну від Soft Power, яка прагне притягувати, Sharp Power прагне пробивати (перфорувати) інформаційне середовище супротивника.

За Вокером та Людвіг Росія не ставить за мету зробити свою модель привабливою. Її мета – використовувати відкритість західних суспільств (свободу медіа, академічні обміни, НУО) для впорскування токсичного контенту. Це і є практичне втілення семантичного мародерства: використання інструментів демократії для її руйнації.

Метафорично це можна назвати «інформаційною інфекцією». Якщо м'яка сила – це «світло», то гостра сила – це «вірус». Вона використовує «липку силу» (економічну залежність) та корупцію еліт, щоб створити ситуацію, коли супротивник стає заручником власних інтересів і не може чинити опір.

У цьому контексті «підлість» як стратегія досягає свого піка. Вона використовує найкращі сторони демократій – їхню толерантність, плюралізм та віру в діалог – як точки входу для деструктивного впливу. Як зазначав Олександр Богомолов, агресор грає на «чутливих струнах» західного лібералізму, змушуючи його сумніватися у власних цінностях та легітимності.

Цифрова диктатура хаосу: Алгоритмічне рефлексивне управління та «цензура шумом»

Фінальний етап еволюції російської підступності відбувся на перетині психотехнологій 1960-х та великих даних (Big Data) 2020-х. У цифровому просторі когнітивна війна перестає бути справою окремих агентів впливу і стає автоматизованим процесом «хакінгу» людської свідомості.

Якщо за Лефевром рефлексивне управління потребувало складного моделювання «ворожого інтелекту», то сьогодні алгоритми соціальних мереж роблять це автоматично. Використовуючи ШІ, агресор виявляє когнітивні вразливості цілих соціальних груп. Дипфейки (Deepfakes) стають ідеальним інструментом створення «хибних підстав»: коли ви не можете вірити власним очам і вухам, ваша здатність до раціональної рефлексії вимикається.

У світі, де панує «Гостра сила», класична цензура (заборона) більше не потрібна. Як доводить Пітер Померанцев, сьогодні Росія використовує стратегію затоплення правди білим шумом. Коли на одну реальну подію генерується тисяча суперечливих інтерпретацій, виникає когнітивне перевантаження. Мета – не переконати вас у брехні, а втомити вас настільки, щоб ви повірили, що «істини не існує».

Генеративний ШІ дозволяє масштабувати «семантичне мародерство» Богомолова до промислових масштабів. Тепер для захоплення значень не потрібні ідеологи – бот-мережі в реальному часі розмивають сенси слів, створюючи стан постійної інформаційної дезорієнтації.

У цьому цифровому штормі російська стратегічна культура знаходить свою ідеальну зброю. Це вже не просто війна за територію, це війна за право визначати, що є реальним. Як зазначав Франсуа дю Клюзе, у когнітивній війні «мозок – це територія, яку не можна обгородити колючим дротом». Якщо агресору вдається зламати ваш «внутрішній монітор», він перемагає без жодного пострілу.

Технологія когнітивного зламу – це не просто сукупність фейків. Це цілісна екосистема, де математика Лефевра, лінгвістика Богомолова та алгоритми ШІ працюють синхронно. Ця система використовує нашу демократичну відкритість як точку доступу для вірусу підступності, метою якого є повна руйнація здатності вільного світу до спільної дії та захисту власних значень.

Завершуючи цю частину розвідки, ми маємо визначити: російська стратегічна культура – це не просто набір застарілих імперських амбіцій. Це дієва, адаптивна та гранично цинічна технологія, яка перетворила підступність на свій головний геополітичний актив.

Давайте подивимося на деяких прикладах, як це працює.

Ось сьогоднішній пост мого грузинського колеги Гели Васадзе Gela Vasadze: «Утром друг прислал три коротких видео с «казахских» каналов, где люди, очень похожие на казахов, говорят о массовой вербовке в Казахстане, о том, что среди казахов флаг Казахстана замещается флагом Украины, о двуличии Анкары, у которой, оказывается, спадают штаны, и даже о соросятах как теневом правительстве Казахстана. Сценарий примитивный и потому рабочий. Сначала – страх: «вас втягивают в чужую войну». Потом – символическая паника: «у вас уже отобрали флаг». Затем – разрушение доверия к альтернативным центрам силы: «Анкара вас предаст». И вишенка на торте – конспирология про теневое правительство. Классика позднеимперского жанра. И посыл очень понятный: сдохнем вместе с путинской империей, но не дадим нацистам-националистам захватить «нашу» страну и создать современное национальное государство. Линки и имена приводить не буду – имя им легион. Но, как говорится, караван идет...».

Це ідеальна ілюстрація «Гострої сили» у її найчистішому, агресивному втіленні. Тут ми бачимо і рефлекторне управління – росіяни не переконують казахів полюбити «русский мир». Вони створюють хибні підстави для страху через класичну зміну рефлексії суб'єкта: змусити Казахстан зайняти позицію пасивного нейтралітету, який насправді вигідний лише Москві, використовуючи природний інстинкт самозбереження як важіль керування.

Те, що Гела пише «ім'я їм легіон» і «лінки приводити не буду», підкреслює стратегію затоплення правди шумом – величезна кількість коротких відео, що б'ють по різних тригерах (Анкара, Сорос, прапори), створює відчуття тотального хаосу. Мета – викликати у пересічного громадянина Казахстану когнітивну втому, щоб він просто «вимкнув» критичне мислення.

Власне, цей приклад показує, що російська стратегічна культура – це експортна модель підступності. Вона працює за єдиним шаблоном як в Україні, так і в Казахстані чи Грузії і б'є в одну точку – руйнацію національної суб’єктності. Теза «не дамо націоналістам створити сучасну державу» – це головний страх імперії.

Також це стосується сонму коментаторів-росіян, відомих за саркастичною назвою «хорошиє рускіє». Візьмемо дописи колишнього російського політика Альфреда Коха. Навіть якщо він щиро бажає Україні перемоги (що цілком можливо на особистісному рівні), його діяльність можна розглянути як кейс інтелектуальної «м’якої сили», яка має специфічні побічні ефекти.

Коли російський ліберал використовує гасло «Слава Україні!», це може бути як актом солідарності, так і актом привласнення. Це створює ілюзію спільного смислового простору, де російська опозиційна думка отримує право «модерувати» український порядок денний. Виникає ситуація, коли росіянин (навіть опозиційний) починає повчати українців, як їм правильно воювати, реформуватися чи будувати свою державу. Це – м'яка форма домінування.

Кох часто пише в стилі «гострої правди», критикуючи українське керівництво, Захід або стан справ на фронті. Це може працювати як рефлексивне управління. Він подає «підстави для прийняття рішення» (песимістичні прогнози, зневіру в допомозі Заходу), які деморалізують українського читача. В результаті читач відчуває втому. На відміну від прямої пропаганди Кремля, яку ми відсікаємо одразу, слова «свого» (того, хто каже «Слава Україні») проникають крізь фільтри захисту набагато глибше.

Ну і врешті-решт, для російських лібералів Кох є одним із тих, хто «зберігає обличчя» їхньої культури. Через таких інтелектуалів Заходу і частині України продається ідея, що «з росіянами можна домовитися, дивіться, які вони розумні й проукраїнські». Це розмиває тезу про екзистенційну прірву між етичними системами (за Лефевром). Це створює помилкову надію на те, що всередині РФ є суб’єкт, здатний до іншої стратегічної культури, хоча насправді це лише інша обгортка тієї ж системи.

Ще більш тонкий і небезпечний приклад «хакінгу» західного регістру відбувається прямо зараз на зимових Олімпійських іграх в Мілані та Кортіна-д'Ампеццо. Це ідеальний майданчик для демонстрації того, як Росія використовує інструменти «Гострої сили» (Sharp Power) для прориву міжнародної ізоляції.

Росія активно використовує західний дискурс про недопустимість дискримінації. Вони апелюють до того, що відсторонення атлетів за національною ознакою – це «порушення прав людини». Це класичне семантичне мародерство: режим, який щоденно порушує право на життя тисяч людей, використовує ліберальну термінологію «прав», щоб повернути своїх «агентів у формі» на міжнародну арену. Мета цього прозора і зрозуміла – змусити МОК та італійських організаторів діяти за логікою Першої етичної системи (де правила інклюзивності є священними), тим самим руйнуючи політичну єдність Заходу.

Єдиною адекватною відповіддю на цю загрозу не може бути просто «контрпропаганда» – вона лише множить «шум». Справжній антидот полягає у переході до стратегії Когнітивної Стійкості, де важливими є такі поняття, як семантична гігієна, інтелектуальна деокупація та системна солідарність.

В першому випадку йдеться про повернення власних значень словам. Ми маємо припинити грати в «рефлексивні ігри» ворога, використовуючи його термінологію.

Інтелектуальна деокупація передбачає усвідомлення того, що будь-який «діалог» із носієм Другої етичної системи без позиції сили та чітких червоних ліній є лише формою капітуляції.

Ну і врешті-решт. Наша солідарність має працювати на розуміння, що когнітивна атака на одного є атакою на всю систему цінностей.

Як зазначав Олександр Литвиненко, перемога у цій війні можлива лише через усвідомлення ворогом неможливості досягнення його цілей. А це починається з нашої здатності бачити підступність у момент її зародження і відмовлятися бути об'єктом рефлексивного управління.

Далі буде.