Державницькі помилки 90-х

Щоб зрозуміти, як Україна опинилась в сьогоднішній ситуації, потрібно подумки повернутися у минуле і дослідити уявлення, концепти та мислительні установки, які лежали в основі нинішнього державницького політико-економічного проекту. В 27-му номері журналу «Кореспондент» вийшла стаття «Чужих не нужно. Как олигархи сформировали Украину».

Це знакова стаття для української держави, бо чи не вперше наші політики та експерти публічно аналізують державницький проект 90-х років ХХ століття. Сам факт виходу такої статті є цікавим також для суспільства, оскільки свідчить про бажання українського правлячого класу якось зрозуміти, як же він опинився в нинішній складній ситуації втрати суверенітету, втрати свого міжнародного реноме, втрати перспектив для крупного бізнесу і втрати перспектив для більшої частини з них у якості політиків.

Водночас ця стаття написана поверхово, без урахування безлічі вимірів державництва, не з позиції громади і без будь-якого врахування її позиції. Стаття також бере до уваги в основному поширені та дуже розпіарені ходи думки і навіть не намагається ставити проблеми поза журналістськими шаблонами.

Технократи будують індустріальну Україну 90-х

Стаття нібито досліджує творення національної еліти впродовж останніх 25-ти років в Україні. Водночас питання потрібно ставити принципово – чому був створений напівфункціональний правлячий клас, а не дійсна національна еліта як люди, які живуть за принципами, а не за інтересами, які мислять і діють на тривалу перспективу, а не на короткострокову, які є моральними авторитетами для своєї громади, а не зажерливими і недалекими торгашами та корумпованими політиками.

Зрозуміло, що від державного соціалізму в СРСР можна було перейти до чогось іншого лише через державний капіталізм. Але це лише економічне розуміння. Насправді проблема стояла ширше – як від державного монопольного капіталізму в економіці, від партійно-комуністичного домінування в політиці, від радянської регулярної армії з масовим призовом, від державного патерналізму в соціальній сфері, від колективістської імперсько-радянської російської культури і патерналістськи пов’язаної з нею української колоніальної культури перейти до конкурентного капіталізму з опорою на середній клас, до політичної різноманітності та центрально-регіональної рівноваги політики, до сучасної високотехнологічної армії на контрактній основі, до розвиненого громадянського суспільства та самоорганізації, до національної постколоніальної індивідуалістичної за своєю природою української культури.

Виокремлення економіки як єдиної сфери для вирішення всіх проблем це суто радянський підхід, економістичний підхід, який сформульований Леніним у вигляді спрощеного марксизму – «економіка є концентроване вираження політики». Відтак державники 90-х створили набір «компартій» замість однієї КПУ, фактично знищили боєздатну армію, занедбали громадянське суспільство, відтворили російський патерналізм у культурі. Це все наслідок неадекватних мислительних установок тогочасних лідерів – на відтворення радянського монополізму та російського колоніального домінування тільки вже в умовах ринкових відносин. Адекватним для цього став проект української олігархії.

Але, заради правди, потрібно сказати, що тоді ніхто не називав цей проект олігархічним. Тоді це називалось інакше – створення ФПГ (фінансово-промислових груп), тобто своєрідних економічних кластерів економіки, які відтворювали дієздатність монополізованої економіки в ринкових умовах. Про олігархів заговорили лише в кінці 90-х, коли вже відбулася селекція лідерів ФПГ. Тобто ті, хто вижили в цій державно-капіталістичній конкуренції, стали називатися олігархами.

Була лише одна альтернатива цьому проекту – РУХ (НРУ). Зіткнення державницького соціо-культурного проекту Руху та державницького олігархічного проекту партійної та директорської номенклатури УРСР закінчилося повною поразкою Руху. Навіть його відновлення у вигляді «Нашої України» не змінило ситуацію. Але перемога олігархічного проекту тоді обернулася поразкою зараз – і через ті самі важливі аспекти, які просував Рух чи «Наша Україна» – сильна громада з опорою на дрібнобуржуазний середній клас, сильна національна культура, сильна армія для протистояння з Росією.

Отже нинішня складна ситуація в Україні має в своїй основі важливу інтегральну причину – недооцінку соціо-культурного державницького проекту Руху. Замість того, щоб інтегрувати рухівський державницький проект як велику частину державницького олігархічного проекту, партноменклатура та радянський директорат відкинув його. Більше того, навіть сьогодні ця масштабна історична помилка не переосмислена тодішнім правлячим класом.

Ще один рівень рефлексії дозволить побачити нам домінуюче технократичне мисленняукраїнських керманичів 90-х років ХХ століття. Гуманітократія з тих часів до сьогодні в Україні є упослідженою і нищівно слабкою. Звичайно це можна пояснити блокуванням позамарксистського гуманітарного світобачення всередині радянської ідеології. Але, як би там не було, ми живемо в технократично-олігархічній країні, де гуманітарний аспект повністю занедбано.

Олігархічна Україна з кінця 90-х

Давайте подивимось на згадане у статті висловлювання Леоніда Кучми щодо державного будівництва, яке він зробив у вигляді аналізу свого досвіду державного будівництва після першої Помаранчевої революції 2004 року:

«Капіталізму без капіталістів, без національної буржуазії, в тому числі великої, не буває. Але всі 15 років нашої незалежності (нас) штовхали на шлях створення капіталізму дрібних крамарів, малого підприємництва, капіталізму без великої національної буржуазії. Як в Польщі. Я говорив про це не раз. Така модель убивча для України. Вона убивча навіть з точки зору структури української економіки – її основу складають промислові гіганти…» [Після Майдану 2005-2006. Записки президента]

А чому має бути такий жорсткий вибір? Україні потрібні і дрібні крамарі, і мале підприємництво – і крупні бізнесмени. Адже саме з дрібних підприємців виникає середній клас як соціально-політична опора суспільства. Саме з цих дрібних підприємців за умов правильної державної політики виникають нові крупні бізнесмени, які стають конкурентами наявних олігархів.

З іншого боку, промислові гіганти – це ознака індустріального періоду розвитку світу. Тепер по всьому світу все більше і більше розвиваються постіндустріальні гіганти. Помилка українського керівництва полягала тут у двох обставинах: 1) як тільки були створені діючі ФПГ, одразу потрібно було б створювати потужне середовище дрібних крамарів і дрібних підприємців, в діяльність яких держава би не втручалася; 2) як тільки запрацювали промислові гіганти, потрібно було ставити завдання структурної революції в економіці – створення постіндустріальних гігантів.

Без конкурентів олігархи швидко досягли в економіці стану олігополії, а в політиці стану домінування. Україна отримала олігархів, з якими ніхто не міг конкурувати, які завдяки державній корупції та кришуванню державних органів заходилися через рейдерство знищувати своїх майбутніх можливих конкурентів в середовищі дрібних підприємців. А оскільки держава продовжувала підтримувати їх монопольне становище на ринку та в політиці, вони не були в принципі зацікавлені в інноваціях та в творенні постіндустріальної економіки.

Давайте подивимось ще на декілька обставин, які не згадуються в статті, або навіть зумисно замовчуються.

Не всі сфери економіки були ласими шматками для бізнесу, відтак не всюди можна було створити ФПГ. Так упослідженими лишилися сільське господарство, суднобудування, літакобудування, ракетобудування.

Тобто інноваційно ємні чи ризиковані сфери економіки олігархи не хотіли опановувати, бо там неможливо отримати великі прибутки, тобто там потрібно вкладати більшість зароблених коштів у розвиток або у компенсацію ризиків.

Спроба самого Леоніда Кучми замкнути ракетобудування на ринок зовнішніх замовлень стала провальною для України. Виявилося, що ракетобудування як залишок радянської ракетобудівної промисловості або має поступово корпоратизуватися, як у США, або повинно мати внутрішні державні цілі власного застосування – власні пілотовані космічні польоти, як у Росії.

Олігархія призвела до знищення обороноздатності та гуманітарного потенціалу України. Знищення армії через розпродаж озброєнь не стали олігархічною сферою промисловості, це зробили навколочиновницькі структури з дахом СБУ. Але і розвиток новітніх озброєнь став неможливим саме через те, що олігархи корупційно викачували гроші з держбюджету – не залишаючи нічого ні на фінансування армії, ні на науку, ні на освіту, ні на культуру.

Олігархи одразу ж присмокталися до державного бюджету – їх наближення до влади давало їм можливість не тільки використовувати монополізм в економіці, а й монополізм в політиці. Для збереження свого монополізму в політиці олігархи створили замкнутий цикл соціальної монополії: 1) олігархічні партії в Парламенті; 2) корумповані члени Кабміну, судді, податкова, міліція і т.д.; 3) олігархічні ЗМІ; 4) олігархічні доволі своєрідні «мізкові центри» (виробники піару, а не інновацій, нових ідей та концептів).

Олігархія стала настільки системною для України, що як вже показує досвід революційних перетворень 2014-2016 років, її неможливо знищити м’яко і цивілізовано. Олігархічний контрреволюційний переворот в Парламенті квітня 2016 року не залишає шансів на мирну деолігархізацію. Вочевидь лише жорстка і радикальна деолігархізація матиме шанс в Україні.

Олігархія як закостеніння колоніальної, індустріальної та корумпованої України

Найбільше замовчування в згаданій статті торкається ролі олігархів у збереженні та фіксації колоніальної залежності України від Росії.

Українським правлячим класом ставилася благородна державницька мета – створити власних олігархів, щоб вони могли більш-менші на рівних конкурувати з російськими олігархами та хоч якось протистояти впливу міжнародних ТНК. Але виявилося, що Росія через міжнародну корупцію торгівлі енергоносіями може управляти як українськими чиновниками, так і українськими олігархами. А міжнародним ТНК староіндустріальні українські олігархи в принципі протистояти не можуть.

Колоніальний крупний бізнес не має жодних шансів проти російського державного монополізованого капіталізму, бо він існує з ними в одній логіці – технократичного дерибану ресурсів на фоні занедбання усіє гуманітарної сфери. Практично всі українські олігархічні структури виникли і збагатилися завдяки дешевим енергоносіям з Росії. А це означає прямо і безпосередньо підкуп Росією українських так званих політичних та бізнесових еліт. Ось звідки походять неперервні конфлікти в Україні щодо ціни на російські енергоносії.

Окремою системостворюючою сферою економіки, яка ретельно оминається в статті, стала сфера міжнародної корупції в торгівлі енергоносіями – купівля їх в Росії та продаж власних з України. Згадана стаття взагалі оминає ім’я олігарха Фірташа як координатора міжнародних корупційних закупівель енергоносіїв. Майбуть це тому, що сфера закупівлі-продажу енергоносіїв стала бізнесом українських президентів, і почалося це саме з часів Президента Кучми.

Давайте знову процитуємо згаданий у статті вислів Леоніда Кучми, де він розповідає схему патронату Президента над олігархами: «Розумієш, друже, яка справа. Потрібні гроші на оновлення Батурина. На будівництво дитячої лікарні… Виріши як-небудь це питання, тому що це потрібно Україні! А ось того-то і того-то не роби, бо це не за нашими правилами, не в інтересах України… І він, свій капіталіст, нікуди не дінеться, працюватиме не тільки на себе, а й на Україну. А з індусом такої розмови бути не може…» [Після Майдану 2005-2006. Записки президента]

Тут олігархи виступають, з одного боку, як друзі кожного президента, а, з іншого боку, як патроновані ним з позиції держави представники крупного капіталу. Одразу ж виникає питання: чого було більше в позиціях президентів – дружби чи державницького патронату.

На перший погляд це парадоксально, але управляти колоніальними українськими олігархами Росії набагато легше, ніж українськими дрібними підприємцями. Саме українські дрібні підприємці справжні патріоти. А олігархи ніколи не були, не є і не будуть патріотами.

Навіть згаданий у статті приклад олігарха Коломойського – не переконливий, бо він захищав не стільки Україну, скільки свою олігархічну вотчину. І тут окупований Крим є чудовий показник «патріотизму» українських олігархів, які переважно домовилися з загарбником про збереження своїх активів чи розбираються з ними в судах – без всякої патріотичної пожертви і тому подібних сентиментів.

Але тут є ще більш проблемна мислительна установка правлячого класу 90-х – нібито олігархами можна управляти з позиції держави.

Крупним бізнесменом з позиції держави можна управляти рівно до того часу, поки він не став олігархом, тобто допоки не корумпував Парламент, суди, не створив власні потужні ЗМІ, власні «мізкові центри» і т.д. З цього часу не держава управляє олігархами, а олігархи управляють державою. Все, що може така слабка держава, це укласти з олігархами «олігархічний консенсус».

Відтак олігархічна корупція в згаданій статті розглядається геть неадекватно. Олігархічна корупція, перш за все, має міжнародний характер, тобто пов’язана з глобальною корупцією Росії в сфері енергоносіїв. Олігархічна корупція має системний характер – тобто не держава керує олігархами, які її епізодично та сегментарно корумпують, а олігархи керують державою, де корупція стає формою фінансування не тільки тіньових сфер економіки, але і сфер напівлегальної політики. Олігархічна корупція має мародерський характер, тобто руйнує армію і обороноздатність, призводить до нищення інфраструктури, відбирає через розкрадання держбюджету гроші в соціальної сфери та культури.

Нарешті, стаття ставить питання про казус олігарха Ахметова. Причому автори говорять про те, що недалекоглядність не може бути рисою олігарха, бо він, значить, піднявся по олігархічній драбині. Це дуже дивна аргументація. Весь досвід державного будівництва в Україні свідчить про недалекоглядність українського правлячого класу (представники якого загартовані в політичній та бізнесовій конкуренції), а от окремий олігарх Ахметов має бути далекоглядним. Це чому власне? Та він же публічно виступав раховані рази, він же в жодній публічній дискусії не присутній. Чому його мислення має бути відмінне від мислення всього недалекого правлячого класу України?

Міф про хитрого олігарха Ахметова не має під собою жодних засновків. Олігарх Ахметов в ситуації війни всього лише уклав дві угоди; 1) з олігархом-президентом, що він типу патріот і буде намагатися сприяти поверненню Донбасу, бо там нібито його бізнес (що неправда, і Крим це показує); 2) з Урядом, з іншими олігархами, дрібними бізнесменами та навіть частиною військових – про використання Донбасу як зони контрабандного бізнесу, в тому числі з Росією. Тобто олігарх Ахметов знайшов спосіб укладення непублічних угод для продовження свого виживання як олігарха.

Друга частина угоди Ахметова працює ліпше, ніж перша. У нас же тепер контрабанда вугілля з Донбасу відбувається за кришування Уряду – всі знають, що це незаконно, і особливого громадського протесту це не викликає. А російська контрабанда взагалі замовчується.

Ну і зрештою, що таке фактор Донбасу для олігархічної України? Перш за все, війна з Росією викриває хибну мислительну установку правлячого класу – олігархи призведуть до стабільності в Україні. Все прямо навпаки – олігархи це фактор зовнішньополітичної нестабільності країни, провісники війни на власній території і в своїй більшості потенціальні зрадники вітчизни.

Воюючий Донбас це війна старого індустріального світу з новим постіндустріальним світом. Якщо б індустріального Донбасу у постколоніальної України не було б, то Росії варто було б його створити. Це ж ідеальна можливість для Росії тримати Україну на індустріальному гачку і в чорній дірі війни, терору та тіньової економіки.

З точки зору логіки олігархії, на Донбасі потрібно створити республіку Ахметова.

З точки зору технократичної державної стратегії України, всіх українців, що лишилися на Донбасі, вивезти, а з Донецьком і Луганськом зробити те саме, що Росія зробила з Грозним. І жоден росіянин нічого і сказати не зможе, тому що «проект Грозного» можна просто чисто відтворити. Росії можна, а Україні – зась? Після радикального руйнування Донбасу можна створювати там постіндустріальну економіку.

А от з точки зору гуманітаристики, яку я найбільше підтримую, Донбас потрібно деолігархізувати гуманітарними засобами. І жителям Донбасу потрібно пропонувати план поетапної деолігархізації і політичної децентралізації з автономією всередині України, але без будь-якої орієнтації на Росію і без будь-яких відносин з Росією, принаймні років на 10. Тобто Донбас може бути в складі України за умови повної блокади його від Росії. А як ні – то ні. Тобто в іншому разі староіндустріальний олігархічний проросійський Донбас Україні не потрібен.

Загальні висновки з розпочатої дискусії про українську олігархію

Хибні мислительні установки правлячого класу з 90-х років полягали в наступному: 1) олігархи допоможуть відновити економіку, в той час як олігархи відновлюють і цементують лише монополізовану економіку; 2) олігархи потрібні для збереження крупних індустріальних підприємств, в той час як олігархи неспроможні створювати постіндустріальні підприємства; 3) технократія у взаємодії з олігархами, дасть розвиток країні, в той час як без гуманітаристики розвиток неможливий; 4) олігархи є основою політики держави, основою розвитку ЗМІ і т.д., в той час як держава найкраще функціонує лише тоді, коли все це є функціями середнього класу; 5) олігархами можна управляти з позиції держави, в той час як зі зростанням олігархії вони самі починають управляти державою; 6) олігархи можуть діяти патріотично, в той час як олігархи ніколи не є патріотами і під час війни здебільшого зрадники.

Найбільш помилкова мислительна установка правлячого класу щодо олігархії була в тому, що олігархи дозволять країні розвиватися. Допоки зміна індустріальної фази на постіндустріальну не проявлялася так яскраво, олігархи дозволили відновити фінансово-промислові ланцюжки, але олігархи погані підприємці та нікчемні інноватори. Лише дрібний та середній бізнес в немонополізованому середовищі та/або при захисті держави може створювати інновації.

Отже мислення українського правлячого класу не мало в 90-ті роки ХХ століття і не має зараз потрібного державницького масштабу для економіко-політичних та соціо-культурних перетворень.

Досі це мислення було побудовано на доволі спрощених схемах уявлень про державу наших керманичів – «номенклатурного ідеолога», «червоного директора», «колгоспного бухгалтера», «злодія поза законом» і «жадібного торгаша».

В олігархічній логіці це виглядає так. «Червоний директор» створив олігархів і став першим їх вигодоотримувачем. «Колгоспний бухгалтер» розводив олігархів на трошки культури та на маленькі сімейні соціальні проекти, водночас маючи свій відсоток через родичів на корупційній торгівлі енергоносіями з Росією. «Злодій поза законом» сам захотів стати олігархом, однак інші олігархи збунтувалися і влаштували йому бунт мас. Зрештою «жадібний торгаш» сам є олігархом і намагається зберегти олігархію як форму влади в державі.

Можна сказати, що не повинен президент країни бути знавцем цивілізаційної антропології, державного будівництва чи геополітики. Але для цього мають бути інститути стратегування та «мізкові центри», які все це пояснять, застережуть, підкажуть, скорегують.

До сьогодні державне багатоаспектне стратегування не стало в державі частиною державницької структури. Відтак нинішній правлячий клас приречений на знищення в якості бізнесменів та політиків в більшій своїй частині.

Але і нові політичні сили повинні засвоїти цей урок: технократичний нестратегічний розвиток держави – це шлях на смітник історії.

Нові політичні сили замість технократичних підходів повинні пропонувати масштабні гуманітарні проекти. Нові політики повинні чітко і ясно показати, як вони поетапно збираються провести деолігархізацію в країні. Нова політика має торкатися масштабних аспектів постколоніального державного будівництва. Нове державництво має показати, як інноваційно воно збирається вирішити проблему Криму та Донбасу. І зрештою вже підготовка нових політиків до приходу на зміну старим покаже, чи серйозно вони налаштовані – бо вже мають виникати і працювати дискусійні клуби, стратегічні мізкові центри, проводитися гуманітарні дослідження, розроблятися нові політичні теорії і навіть з’являтися нова філософія.

Тільки так новий правлячий клас, який прийде на зміну старому, може стати справжньою елітою і уникнути помилок своїх попередників.