Самовільне залишення частини. Зрада чи відчай військового?
«Якщо ми всі пійдемо в СЗЧ – то не буде проти чого протестувати. Бо Путін переможе, а йому на наши протести плювати»
В соцмережах обговорюють самовільне залишення частини (СЗЧ) Сергія Гнезділова. Скажу свою думку.
Я категорично не підтримую СЗЧ. Тому що це зрада своїх побратимів, які залишились в окопах. Ті, які також в життєво несприятливих умовах між молотом та ковадлом, але тепер їх менше перед переважаючим ворогом.
Це приклад, якому наш ворог, проти якого ми весь цей час боролись, має аплодувати.
Але я розумію Сергія, бо такі думки були і в мене, і в деяких побратимів. Причин багато.
Це і Київ, в який коли привозиш обладнання на обслуговування, живе без війни. Я живу в людяшнику на Лівому березі, де попри величезну кількість мешканців ЖК, воюють одиниці, а сусідів дратує військова машина, яка займає місце біля підїзду.
Це і забитий болт на ротації. Всі «старі» бригади які навчились воювати – беззмінні раби самих важких напрямків. Раніше командування знало як ротувати бригади. Одну піхоту завів в окопи, другу вивів, штаб передав, все, інша бригада воює.
Зараз треба розуміти реальну боєздатність бригади, яка насиченість лінії РЕБом, яка кількість дронів тобі потрібна на перші місяці, який склад підрозділів аеророзвідки в тебе повинен бути, щоб мати на новому місті під постійними штурмами достатнью оперативну обізнаність, та багато іншого. Це знання цієї війни. А командування з совку/АТО цього не знає, не розуміє, а коли робить це по тим же самим принципам як в АТО – то ми отримуємо Очеретино та втрату частини Донецької області.
Це означає що якщо ти в складному місті закріпився, як 59, 79, 72, чи інші, то там ти роками і будеш стиратися в нуль, поки нічого від бригади не залишиться. Крім того генералітет звикає до такого стану справ і вважає це за нормальне. А потім дивуються кількості сзчешників.
Нагадую, 56 бригада теж була зношена під Донецьком в нуль. Тільки потім ії вивели. І Сергій там брав участь.
Це і застарілі претензії до влади, яка почала вводити непопулярні рішення по мобілізації тільки коли вже фронт сипався. І досі однією рукою гонить нарід в армію, а з іншого якщо умовному Арестовичу, Дмитруку чи кому завгодно треба виїхати – то кордон відкритий.
Коли така діч йде роками – то мозок перевантажується, і наступає апатія до того що коїться навколо. Дуже складно триматися в таких обставинах та підтримувати мотивацію.
Але якщо ми всі пійдемо в СЗЧ – то не буде проти чого протестувати. Бо Путін переможе, а йому на наши протести плювати.
Ти ж аеророзвідник Саша, тобі легко казати, ти ж не піхота – скажете ви.
Так, я аеророзвідник, але не скажу що мені легко. Мої старі двіжи зі снайпінгом теж наклали свою печатку. Спина в такому стані, що броню не можу одягнути. Моє плечо потребує вже не просто операції, а реконструкцію. Я не був у відпустці за ці майже три роки війни, вважав що якщо я маю можливість привезти обладнання в Київ і пару днів поспати в своєму ліжку – то це вже трохи відпустка. Половину 2023 року я боровся зі спиною, оніміння ноги, ледве рухався, не міг їздити в машині самостійно, мене возили як старого дідугана. О 8 ранку в мені заливали декілька крапельниць, а о 10-й я вже був на чергуванні.
Бо ми не можемо кинути все та піти.
Тому Сергія я розумію. Настільки, що не можу критикувати його рішення.
Але підтримати – не можу. Наш бій триває.