Благодійність: традиції київської минувшини

День Києва. Офіційне 1535-ліття української столиці. Вуличні концерти, ярмарок сучасного мистецтва, атракціони, шашлики, сімейні прогулянки добре прибраним після фіналу Ліги Чемпіонів центром міста… Й ціла купа думок й асоціацій, які виникають упродовж цього дня  – у кожного свої.

Можливо, це комусь видасться дивним, але мені цього дня згадалося, що до більшовиків Київ був знаним центром не тільки наукового й економічного, мистецького й політичного життя, а й неабияким осердям доброчинності або ж меценатства, благодійності (термін не так важливий, важлива сутність).

Отож тільки те, що знаю про цю традицію: знаний цукрозаводчик Олексій Бобринський свого часу звів для робітників кожного із семи своїх заводів житлові будинки та лікарні, технічні класи для підготовки робітників і школи для їхніх дітей. Інший «цукровий барон» – Никола Терещенко – так само при кожному зі своїх заводів збудував лікарню, школу (при деяких заводах – і народні училища) та чайну для робітників. А власник дніпровських пароплавів та київських трамваїв Давид Марголін для 130 працівників своїх ремонтно-механічних майстерень збудував на Трухановому острові в Києві ціле селище з житловими будинками, мурованою церквою святої Єлизавети, ремісничим училищем та двокласною школою для дітей робітників. Київський «тютюновий король», караїм за походженням Соломон Коген, придбавши земельну ділянку на Великій Підвальній (нині – Ярославів Вал), збудував там кенасу (себто молитовний дім) для караїмської громади міста. Його дружина Есфірь пожертвувала 150 тисяч рублів на школу для караїмських дівчат у Євпаторії, а сам Коген, серед іншого, заповів велику суму для видачі щорічно по тисячі рублів у посаг нареченим-караїмкам. Нарешті, цукровар і винороб, київський губернатор Іван Фундуклей власним коштом спорудив фонтан на нинішній Європейській площі, замостив Андріївський узвіз і подарував місту два власних будинки в центрі Києва для заснування першої в Російській імперії жіночої гімназії. А «залізничний король» Рудольф Штейнгель своїм коштом обладнав окреме відділення в клініці Київського університету, його ж дружина Марія фінансувала спорудження Стрітенської церкви неподалік Львівської площі.

Що цікаво, не пасли задніх і депутати (гласні) Київської міської думи та інші виборні особи. Наприклад, міський голова Павло Демидов власним коштом фінансував будівництво ремісницької школи, реального училища, чоловічої і жіночої гімназій. Інший міський голова, бровар Іван Толлі збудував на Жилянці Благовіщенську церкву з парафіяльним училищем. Гласний Семен Могильовцев пожертвував півмільйона рублів на зведення будинку Педагогічного музею (того самого, в якому Центральна Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки). Микола Попов побудував Успенську старообрядницьку церкву на вулиці Почайнинській на Подолі. Михайло Дегтярьов побудував Свято-Михайлівський храм у Центральній міській лікарні та пожертвував мільйон рублів (тоді це була страшезна сума) на спорудження містечка т. зв. «Дегтярьовської богадільні» з 13 будинків (нині тут міститься Інститут сухопутних військ Міністерства оборони). І так далі – подібних прикладів охочі можуть назбирати десятки, перелік далеко не повний, просто те, що першим згадалося.

Про київських меценатів, які підтримували українську справу – розмова окрема. Що варте уваги – серед них були й особи з не зовсім типовими для українців прізвищами. Наприклад, представники роду баронів Штейнгелів…

І взагалі, до Першої світової війни серед статечних підприємців існувала така традиція: за нормальних економічних обставин приблизно третина чистого прибутку йде на розширення та модернізацію виробництва, третина – на потреби родини та роду, а третина – на доброчинність. Причому серед потреб родини могло бути й збирання колекції стародруків чи творів живопису, а в модернізацію виробництва могло входити навчання робітників і робітниць високої кваліфікації. Ясна річ, не всі підприємці були статечними, а часи – не завжди сприятливими для бізнесу, проте традиція існувала, і зруйнувалася в силу цілої низки обставин, хоча й не повністю, під час Першої світової війни. Не в останню чергу тому, що корумповане чиновництво Російської імперії радо розподіляло велетенські військові замовлення (звичайно, за хабарі та «відкати») серед безчесних скоробагатьків і різних авантюристів, чим в кінцевому підсумку істотно зіграло на руку більшовицьким демагогам…

Так от: такі традиції колись були у Києві. А що зараз? Якщо порівняти статки сучасних мільярдерів і мультимільйонерів, ба, навіть депутатів-«середняків» із їхніми витратами на доброчинність, то, боюся, картина вийде сумною. Як на мене, майже всі вітчизняні «грошові мішки», в тому числі й активні учасники політичного життя, бачать себе на ієрархічній драбині десь ген-ген там, високо-високо над суспільством, хоча насправді перебувають десь низько-низько, у глибокій брудній баюрі морального занепаду. Разом з усіма своїми мільйонами і мільярдами. Та з розмовами про власне народолюбство.

Можуть сказати: деякі депутати витрачають чималі суми на церкви! Так. Але зверніть увагу: майже виключно – на церкви Московського патріархату. І мимоволі виникає сумнів: чи власні кошти вони витрачають, чи отримують на цю справу чималу «гуманітарну допомогу» від Кремля та Луб’янки?

Отож і замислишся хоч-не-хоч про справжнє відродження стольного Києва з його прадавніми, ще з князівської доби, традиціями благодійності та про долю тих персонажів – від вітчизняних мільярдерів і мультимільйонерів до членів парламенту та Київради – які живуть і діють не за цими традиціями.