Чи там Польща шукає «справжню Європу»?
Серйозна криза польсько-українських відносин є фактом. Так само фактом є і криза демократичних інституцій у самій третій Речі Посполитій.
Обидва ці факти тісно пов’язані з третім – і істотною зміною політичних і культурних налаштувань більшої частити польського суспільства в бік недовіри до ЄС, до України і до ліберальних цінностей. Це при тому, що Польща досягла неабияких успіхів – вона увійшла до 20 провідних економік світу, її представники очолюють різні одні організації, дружби з нею – беззаперечним регіональним лідером – шукає чимало держав, і не лише сусідніх.
Що ж відбувається буквально на наших очах? Чи ми спостерігаємо таке собі «запаморочення від успіхів», чи так «лягли зірки», тобто наклались одна на одну історичні випадковості, чи серед польської еліти добряче попрацювала путінська агентура? Не заперечуючи ролі суб’єктивних чинників і випадків, пропоную звернути увагу на об’єктивне підґрунтя трансформацій останнього десятиліття в другій Речі Посполитій, тобто на глибинні кризові процеси у «старій» Європі, відтак у Євросоюзі, суму відповідей на які наразі шукають (змушені шукати!) поляки. І не лише поляки…
Як на мене, чи не найяскравішим і найтрагічнішим виявом цієї кризи стало вбивство норвезьким неонацистом Брейвіком 22 липня 2011 року на острові Утойя 67 учасників літнього табору молодіжного крила Робітничої партії (ще двоє потонуло при спробі врятуватися, а близько 110 отримали поранення). Справа тут не в тому, що Брейвіку забаглося убивати (таких «політичних божевільних» завжди вистачало), і не в тому, що йому вдалося порівняно легко легально купити автоматично зброю, а в іншому – в тому, що йому так легко вдалося влаштувати бійню в таборі, де перебувало понад 650 юнаків і юнок, причому це були активісти, «майбутні лідери», зібрані на вишкіл. Вони (крім двох хлопчиків – дітей чеченських емігрантів) виявилися нездатними не лише на спробу опору, а і на те, щоби сховатися… Повторюю ще раз, на острові були «майбутні лідери» поважної європейської держави. А от норвезькі бойскаути і гьорл-гайди початку ХХ століття, певен, порівняно легко і швидко б організувалися та звалили і скрутили, а то і знищили Брейвіка, - при цьому, найшвидше, втративши кілька своїх активістів, але ті би свідомо пішли на смерть задля порятунку друзів і задля свободи…
Були й інші гучні «дзвіночки». Наприклад, коли поліція не могла спинити погроми в лондонських передмістях, і тільки поширена в Інтернеті погроза сикхської громади вийти на вулиці зі своїми мечами (а кожному хлопчику-сикху на народини дарують замашний меч), а індуської – з бейсбольними битами, щоб угамувати пристрасті не по-європейському, а відповідно до своїх національних традицій, змусили погромників відступити…
І так далі, і таке інше.
Власне, йдеться про наслідки поки що часткової відмови Європи від тих цінностей, які й зробили її (а вслід за тим – і північну Америку, де ці цінності були імплантовані й розвинуті) світовим лідером. Виявилося, що всі культури рівні – і ті, які народжували Ейнштейнів та Швейцерів, і ті, які вважали неграмотність «шляхетною» ознакою. «справжнього чоловіка». У західній Європі запанував так званий мультикультуралізм, коли рівними з автохтонними європейськими були визнані дикунські по суті культурні коди, коли стало не можна зупиняти прибульців, які кухонними ножами робили кліторотомію дівчатам, аби ті не були «повіями» - мовляв, це їхні традиції. В ім’я толерантності в багатьох країнах припинили на офіційному рівні відзначати Різдво Христове (хоча Іса ібн Мар’ям є одним із найшановніших мусульманських пророків, а християни та юдеї, згідно з Кораном, це «люди Книги», ахль аль-кітаб, гідність і релігію яких мусульмани мають поважати), а водночас тривалий час виявляли політкоректність щодо радикального ісламізму з його закликами до всесвітнього джихаду й створення халіфату (як мінімум, на половині європейської території). Крім того, нині в Європі наявні тільки 13% практикуючих християн, якщо брати до уваги все населення (це менше, ніж в СРСР у період з 1965 до 1985 років). Між тим Польща – це християнська країна, а європейська цивілізація – це посутньо християнська (бо ж і феномен прав людини, і комуністична ідея, і демократія, і нація всюди виникали на християнському підґрунті). Нарешті, традиційно сильний у Європі лівий рух (він там виник і показував приклад усьому світові) перетворився із захисника прав трудящих (найманих робітників, освітян, інженерів, держслужбовців, дрібних підприємців) на захисника сексуальних меншин, мігрантів й отримувачів соціальної допомоги (ці спільноти треба захищати, але ж наймані працівники виявилися зрадженими), а на додачу ліві чогось возлюбили Путіна й Росію, де «пресують» і ЛГБТ, і пролетаріат…
Список трансформацій, які відрізняють «класичну» Європу від нинішньої кризової, можна продовжити; згадаймо ще два їхніх симптоми – британський Brexit і недавні побоїща, влаштовані «антифашистами» в Гамбурзі. Проте це окрема тема. Тут же зауважу, що ці речі Польща як член Євросоюзу відчула та почала намагатися осмислити раніше за Україну; у спробах знайти «точку опори» в сучасному кризовому світі поляки закономірно звернулися до своєї історії, до її успішних і героїчних епізодів. А таких у міжвоєнний період було чимало – відродження Польської держави, перемога над Червоною армією («диво на Віслі»), опір нацистам у 1939-му, Варшавське повстання… Це часи існування другої Речі Посполитої (з 1918 аж по 1945-й, до визнання на Потсдамській конференції комуністичного уряду). Але ж це і часи переважно антиукраїнської політики польської влади, жорстоких репресій, окупації земель на схід від встановленої Вищою Радою Антанти східної межі Польщі («лінія Керзона»), намагання насиллям утримати під час війни Волинь і Галичину (де поляки становили менше, ніж 20% населення, тобто були колонізаторами), у складі омріяної повоєнної Польської держави тощо.
На жаль, і нинішні провідні польські політики, і більшість суспільства вельми некритично поставилися до часів другої Речі Посполитої, намагаючись без жодних застережень опертися на них. От і маємо те, що маємо. І чим швидше у нинішній Польщі зрозуміють необхідність критичного переосмислення минулого для того, щоби ствердити у сьогоденні справжні європейські цінності, тим краще буде і для самої Польщі, і для України, і для Євросоюзу, в якому Річ Посполита стала одним із центрів тяжіння та осердь опору російським агресивним діям.