Чи й справді українці не хочуть бути українцями?

Виявляється, мовні закони, спрямовані на скорочення шкільної освіти мовами меншин, включно з російською, і збільшення українськомовного контенту у ЗМІ й суспільному житті, – не те, чого хотіла для себе і для країни більшість українців. Виявляється, білінгвізм – це одна з чинних характеристик України, а сам Зеленський – природний російськомовний (native Russian speaker), який слабко знає українську. Тож виборці, виявляється, цілком свідомо віддали голос проти Порошенка і висловили надію на новий початок української політики, яка б виходила за рамки етнічних поділів.

Усі ці твердження містяться у статті «Що перемога Володимира Зеленського на президентських виборах говорить про Україну?» (What Does Zelenskiy’s Victory Say About Ukraine?), написаній для аналітичного центру Carnegie Europe дослідницею Європейського відділу Фонду Карнеґі (США) і директоркою Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень у Берліні Ґвендолін Сассе (Gwendolyn Sasse). Охочі можуть легко знайти цю статтю в Інтернеті та переконатися, що вона справді рясніє виразами на кшталт «from 2017 to 2018, the category “ethnic Ukrainian” was overtaken as the prime identity marker by the more inclusive category “Ukrainian citizen”», «to define the Ukrainian nation in narrow ethnolinguistic terms», «the reality of everyday bilingualism» й іншими дуже наукоподібними формулами. Проте – лише наукоподібними, а не науковими, оскільки, по-перше, ніякого поділу України за допомогою етнічних чинників, тим більше, вивищення етнічних українців адміністрація Порошенка не здійснювала, по-друге, у статті ані слова немає про причини вочевидь ненормального стану української мови в Українській державі (адже, якщо взяти результати єдиного поки що перепису 2001 року, то на вільній від російської окупації території для приблизно ? населення рідною буде саме українська мова, тоді як повсякчас спілкується нею відчутно менше). По-третє, слово «Russian» у статті вжито лише для позначення відповідної мови, але аж ніяк не агресорів й окупантів.

Як на мене, адекватний (в усіх сенсах цього слова) науковець, пишучи про сучасну Україну, ніколи не стверджуватиме про домінування «етнічних українців» над «українськими громадянами». Чинний прем’єр, деякі ключові міністри, їхні заступники, не один бойовий генерал, колишній глава президентської адміністрації, чимало глав місцевих держадміністрацій тощо не належать до етнічних українців. І з цього приводу якихось дій з боку глави держави не помітно. І, цікаво, чого ж тоді Меджліс кримськотатарського народу підтримав на виборах саме Порошенка?

Ба більше: в незалежній Україні, на відміну від УРСР і СРСР, етнічна належність громадянина під час перепису 2001 року була справою вільного вибору на підставі особистої самосвідомості. Це, власне, відповідало давнім українським традиціям, коли в добу Patria Cosacorum серед козацької старшини були сотні, а серед рядових козаків – тисячі осіб іноетнічного походження, які приймали козацький звичай і козацьку долю. І зараз, і тоді суспільний поділ проходив зовсім не по етнічній лінії: скажімо, осавул Фрідріх Кенігсеп став одним з організаторів оборони у 1708 році столиці Гетьманської України Батурина (під час якої й загинув), а полковник Іван Ніс зрадив і здав місто, прирікши його захисників та жителів, аж до немовлят, на мученицьку смерть від рук російських окупантів…

Так само неправдивим і ненауковим, м’яко кажучи, є твердження щодо визначення адміністрацією Петра Порошенка «української нації у вузькому етнолінгвістичному плані». Ні. Акцентування на розширенні сфери вживання української мови в останні роки пов’язане передусім із намаганням влади надати можливість усім особам з паспортами України бути повноцінними громадянами Української держави. Бо без вільного володіння державною мовою людина нездатна ані керуватися законами та підзаконними актами, ані брати інформацію з вітчизняних мас-медіа (хоча серед них вистачає й російськомовних, але…), ані працювати за багатьма спеціальностями. Що ж стосується Володимира Зеленського, то йому за місяць, що залишився до вступу на посаду, варто було би добре оволодіти літературною українською мовою, інакше-бо він апріорі стане найгіршим президентом в історії країни. Уявіть-но: глава держави не розуміє змісту текстів, які він виголошує з трибуни, та положень законів, які він підмахує… Це – катастрофа. Це – не «реформатор», а нікчема, якого апріорі ненавидітиме щонайменше третина (причому найбільш проєвропейська) населення держави. Є, звісно, «варіант Лукашенка» - перевести життя України на російську мову. Проте це не вдалося навіть у часи Брежнєва, Суслова та Щербицького…

Ще раз підкреслю: йдеться про літературну українську мову, а не про якийсь етнічний діалект, про національну, а не етнічну визначеність. До речі, у деяких державах Західної Європи нині не вимагають володіння державною мовою для отримання дозволів на проживання і навіть громадянства. Як наслідок, певні етнічні чи расові гетто у цих державах – то вже не Європа ані за культурою, ані за рівнем злочинності, ані, перепрошую, за смородом…

Ну, а те, що у статті ні слова про російську агресію й окупацію частини території України, гадаю, коментарів не потребує. Як і те, що її авторка (як і переважна більшість західних науковців) ігнорує причини чинного наразі «функціонального білінгвізму». Це – колоніальний статус УРСР в СРСР з початку з 1930-х і до кінця 1980-х та неоколоніальний тиск (не в останню чергу інформаційно-культурний) з боку Росії. Власне, чинна влада з усіма її корупційно-гендлярськими звичаями є майже класичною компрадорською буржуазією постколоніальної держави з тієї відмінністю від країн Африки чи Азії, що має однаковий колір шкіри з представниками метрополії, яка нині щосили прагне відновити своїй контроль над бунтівною Україною. На жаль, ані в самій Україні, ані поза нею майже не використовується напрацьований Postcolonial Studies теоретичний апарат, а даремно. Та це вже інша тема.