Чого ж домігся «колективний Путін»?

«Колективний Путін» (тобто чинне російське керівництво плюс та частина населення, яка не тільки радісно підтримує всі акції Кремля, а і вимагає діяти ще потужніше і жорстокіше) оголосив, що однією з головних цілей війни проти України є запобігання створення останньою власної ядерної зброї. Це на додачу до «демілітаризації» (себто роззброєння під російським контролем) і «нейтралізації» (тобто унеможливлення будь-якої, навіть суто економічної, співпраці з Заходом). Що ж натомість одержала Росія, які речі засвідчила її війна з Україною, до яких висновків мали прийти притомні політичні лідери?

Найперше, маємо повний крах (саме так: повний!) світової системи безпеки. ООН стала фікцією, вона наразі нікчемніша за сумнозвісну Лігу Націй. Остання все ж спромоглася, хоч і після зволікань, виключити СРСР за агресію проти Фінляндії у 1940 році, а на що здатна Організація Об’єднаних Націй? Хіба що на засудження неототалітарного агресора, який не приховує намірів не лише бодай частково легітимізувати дві «народні республіки», а і ліквідувати незалежність України – чи перетворивши її на «федеративну республіку», чи розділивши на декілька квазісамостійних «держав». А ще – на надання суто символічної гуманітарної допомоги та на заклик до держав-членів прийняти мільйони біженців. Жодні інструменти захисту члена ООН від агресії з боку постійного члена Ради Безпеки ООН статут цієї організації не передбачає. На що мають у цій ситуації сподіватися члени ООН? Тільки не на миролюбність РФ, що стосується навіть її союзників і друзів. А раптом зміняться якісь обставини, що відомі тільки «баштам Кремля»?

Утім, окрім ООН, існують іще НАТО й інші регіональні військово-політичні союзи. Проте хоч-не-хоч, а постає запитання: якщо ключові члени Альянсу в ситуації нападу Росії на Україну постійно наголошують, що не стануть прикривати небо ані над українськими великими містами, ані над АЕС, ані над гуманітарними коридорами для відходу цивільних, бо, мовляв, це може призвести до зіткнення з російськими льотчиками (читай: повітряними піратами), а РФ ядерна держава, і в підсумку може спалахнути світова війна, – то в чому істотна відмінність нинішньої ситуації від гіпотетичного нападу «колективного Путіна», скажімо, на держави Балтії? Адже прикривати небо цих держав також не можна, і з тих самих причин! Не нападе Росія, побоїться ядерної війни? А чого ж тоді перед нападом на Україну військово-політичне керівництво РФ утекло з Москви на Урал, до підземного міста, здатного витримати прямий ядерний удар, кинувши напризволяще Білокам’яну? Чи це не свідчення готовності «колективного Путіна» в разі потреби вже зараз піти на застосування ядерної зброї – мовляв, «мы за ценой не постоим»? А поки штаби провідних держав Альянсу розглядатимуть питання про допустимість війни в повітрі, їм доведеться збивати російські ракети над Британією і США.

Скажете, надто сумні прогнози? Можливо. Але ж реальність іще сумніша. У 2014 році вперше у Європі після Другої світової війни держава-член Ради Безпеки ООН за допомогою військової сили («ввічливих зелених чоловічків», як назвав Путін вояків російського спецназу) відхопила цілий регіон у іншої держави, до речі, нейтральної, з якою її пов’язував договір про дружбу – і хіба цю державу «затисли» у глухому кутку? Ні, її умиротворювали, а Києву суворо наказали (це засвідчують поінформовані експерти), щоб не прагнули збройним шляхом зупинити цю агресію та викинути загарбників геть. У тій ситуації Захід обмежився санкціями, здебільшого символічними, оскільки РФ так і залишилася головним постачальником газу для Західної Європи, а Путін зберіг статус поважного лідера та бажаного гостя у західних столицях. А те, що коїться на наших очах, узагалі виходить за межі як здорового глузду, так і сучасних норм цивілізованого політичного життя. Росія визнана агресором, її економічно вщент руйнують західні санкції. Але при цьому ті, хто санкції запровадив, не враховують, по-перше, що «народна» складова «колективного Путіна» від цих санкцій стала ще більш лютою і на Україну, і на Захід, а по-друге, що вагомий результат такі санкції дадуть не скоро, танки, ракети та літаки вони не зупинять і через рік, і через два – російський народ, чиї голови засмічені тоталітарною пропагандою, готовий жити напівголодним, а хто не готовий, того змусять або емігрувати, або підкоритися владі.

То невже ж Путін виграв, продемонструвавши всьому світу невміння та небажання політиків провідних держав Заходу ефективно протистояти йому? Ні, у стратегічному плані він дуже близький до програшу. Не тому, що впаде економіка РФ (зрештою, нинішня Росія тримається «на плаву» зовсім не економікою, а насиллям та пропагандою). Справа в іншому. Хто б у майбутньому не очолив РФ, її сусіди, і не лише сусіди будуть щосили озброюватися, не покладаючись на жодні міжнародні організації та на жодні угоди. Звісно, держави з декількамільйонним населенням не можуть мати чисельно велику армію, та на дещо з надсучасної зброї вони витратять гроші. Щоб не опинитися в ситуації України, яка після відновлення незалежності тільки й робила, що роззброювалася (включно з ліквідацією потужного ядерного арсеналу в обмін на гарантії, які виявилися зовсім не гарантіями). І нейтральними ці держави здебільшого не будуть. Ну, а з ядерною зброєю взагалі буде «весело». Я знаю принаймні дві держави, сусідні з РФ (одна – член НАТО, інша, як не парадоксально, ОДКБ), які здатні найближчим часом забезпечити собі володіння ядерною зброєю. Бо тільки вона зможе хоч якось стримати потенційного агресора (наголошу ще раз: незалежно від того, хто персонально очолить Росію, бо ж був уже в Кремлі «хороший» Єльцин, і що з того вийшло?). А ще наслідком нинішньої війни у більшості сусідніх з РФ країн стане помітне зростання націоналізму (не шовінізму, з яким постійно плутають націоналізм, а ідеології згуртування нації задля відсічі ворогу). Тож «колективний Путін» таки домігся вагомого для майбутнього своєї держави стратегічного результату – повного економічного занепаду, а також руйнації світової системи безпеки і системи стримування поширення ядерної зброї. Тепер усі притомні політики кластимуть в основу безпеки своїх країн опору на власні сили, а вже потім – міжнародні угоди та союзи. Звісно, Путін і його оточення можуть, щоб не допустити всього цього, застосувати радикальні засоби (не хочу зайвий раз називати їх, щоб не наврочити). Та сподіваймося, що у світі знайдуться сили, здатні нейтралізувати «колективного Путіна»…