Дитяча культура: самоцінна складова людського життя

Зазвичай, коли ведуть мову про дитячу культуру, то називають такі її складові, як дитячу літературу, дитячі творчі колективи, дитячий театр тощо. Тим часом це буде, власне кажучи, художня культура для дітей, створена дорослими, чи, у кращому разі, під безпосереднім керівництвом дорослих та у визначених ними межами. І це зрозуміло: адже без допомоги дорослого навіть дитина, що оволоділа основами техніки малювання чи нотною грамотою, не спроможна вийти на ті обшири, які характеризують професійну культуру; годі й казати, що юний Моцарт, попри весь свій хист, не став би юним генієм без керівної руки свого батька. А переможці конкурсу «Голос. Діти» ніколи не стали б кумирами мільйонів телеглядачів, якби з ними не попрацювали, якби їхні беззаперечні таланти не відшліфували їхні зіркові тренери, і передовсім – Тіна Кароль, яка володіє унікальною здатністю не лише вирощувати таланти, але й творити у своїй команді атмосферу дружби.

Інша річ – підліток. У цьому віці (зазвичай ідеться про 12-15 років) людина вже здатна самостійно чи майже самостійно, найчастіше у команді юних талантів, продукувати феномени «високої» культури (які належать і до мистецтва, і до науки), спілкуватися як із світом «дорослої» культури, так і зі своїми ровесниками. Справа тут не тільки у самому по собі віці, а й у провідній домінанті вчинків, тому стрижні, на який «нанизуються» всі вчинки. Якщо у дитини майже завжди такою домінантою виступає гра у тій чи іншій формі, то у підлітка – пригодництво. Якщо у дитячій грі (якщо її  не заганяють у потрібні їм рамки дорослі) самоцінним виступає сам її процес, то у підлітковій пригоді – не лише процес, а й результат, певна фіксація набутого. А культурний процес неможливий без творення певних явищ, закінчених і досконалих «зліпків» із зовнішнього та внутрішнього світів людського буття.

Проте існує в дитячій культурі і цілий пласт, витворений власне дітьми за найменшої участі дорослих. Зазвичай про нього забувають, коли ведуть мову про дитячу культуру, а тим часом це те, без чого процес людської соціалізації неможливий. Це – дитячий фольклор та дитячі рольові ігри. Вони творяться і змінюються всередині самої дитячої спільноти і передаються від старших дітей молодшим без участі чи майже без участі дорослих. Це – анонімні витвори, оскільки дитяче «я» ще не настільки самодостатнє, щоб намагатися ствердити своє авторське самолюбство, ба більше – дитина зазвичай прагне сховатися за узагальнююче «ми», за традицію, за начебто вигадане десь і кимсь, навіть коли йдеться про її власну новацію. Що не заважає дітям змінювати і транслювати у майбутнє явища властиво дитячої культури.

Але при цій трансляції виникає специфічна проблема. Якщо феномени дорослої культури, навіть фольклорні, можуть бути закарбовані в тих чи інших матеріальних носіях інформації і після якогось часу імплантовані в живу тканину культури (як, скажімо, сталося з усім, органічно пов’язаним із якийсь час практично вилученою з живого спілкування мовою іврит), то дитячу культуру закарбувати, звичайно, можна (як це зробив у книзі «Від 2 до 5» визначний російський письменник і філолог Корній Чуковський), а от оживити – навряд чи, бо це вже буде для дитячого сприйняття культура, що йде від дорослих, з усіма наслідками цього.

Суто дитяча культура, чи, точніше, вікова субкультура передається тільки у живому спілкуванні дітлахів. І втрата чи зменшення обсягів такого живого спілкування, яке на додачу до загальної «атомізації» життєвих процесів в останні десятиліття істотно витісняється спілкуванням із комп’ютером чи – в найкращому разі – з ровесниками за посередництва комп’ютера, – це не просто якісь життєві труднощі, що їх можна буде якось подолати чи компенсувати, а справжня соціокультурна катастрофа, наслідки якої ми собі навряд чи можемо уявити. Бо ж дитинство – це не «підготовка до життя», як нерідко вважають, це самоцінна та дуже важлива складова цього життя, без значущості якої все інше може втратити сенс, – і цим, власне, все сказано.