Філософія жива. І не збирається сходити з арени

Ясна річ, азарт той був особливого ґатунку – образно кажучи, азарт полювання на вільну думку у метафізичному просторі. Ця вільна думка виступала у найрізноманітніших формах, але, головне, вона не була готовою, викінченою, сакралізованою раз-і-назавжди в остаточних виявах: процес її народження відбувався на твоїх очах і за твоєї участі, безпосередньої (виступ або слово у дискусії) чи опосередкованої засвоєнням сказаного промовцем.

У вихолоджених приміщеннях Інституту філософії (таке-сяке опалення тут ввімкнуть, кажуть, із грудня) учасники конференції, зігріваючись чаєм під час перерв і дискусіями на самих засіданнях, провели повних вісім годин – з десятої до шостої. Бо їм важило не «поставити галочку», тобто засвідчити свою участь у науковій роботі. Йшлося про з’ясування речей, важливих не лише для самих філософів, а й у кінцевому підсумку для суспільства. Адже філософія за всіх обставин й у всіх формах живе і виживає як суспільно значущий інститут, а не інтелектуальна забавка мудрагелів-відлюдників. ХХ століття довело наочно, а ХХІ – продовжило доведення неможливості інтелектуальної «гри в бісер» за наявності та могутності тих, хто прагне і бісер, і самих гравців перетворити на табірний пил і попіл крематоріїв.

Не забуваймо, що новоєвропейська цивілізація зуміла свого часу істотно випередити всі інші цивілізаційні «материки» у практично всіх сферах розвитку саме тому, що оптимальним чином задіяла той колосальний ресурс, який становить розумність, раціональність. Згодом це у неї перейняли й інші регіональні цивілізації, і не лише саму потребу включення раціональності як внутрішньої складової до всіх суспільно значущих сфер діяльності, а й спосіб інституціалізації такого раціо – в особі незалежних інтелектуалів та їхніх спільнот. Адже без «ресурсу розумності» будь-яка справа не є історично ефективною; при цьому такий ресурс повинен мати характер не власне індивідуальної здатності міркування, а продукту інтелектуальної культури нації та людства, яка уособлюється в постаті незалежного компетентного інтелектуала. Такий інтелектуал може мати (і зазвичай має) певні політичні вподобання, бере участь у партійно-політичній боротьбі чи у діях структур громадянського суспільства, – але при цьому піддає критичному осмисленню не лише результати, а й засновки дій тих об’єднань, у яких бере участь, аж до підвалин життєдіяльності своєї нації та цивілізації. Парадокс, але факт: справді ефективний розвиток національної держави як модерного явища можливий лише тоді, коли ця держава дозволяє та заохочує вільний інтелектуальний пошук, який сам визначає свої завдання, незалежно від чиновників та бізнесменів, з єдиною засторогою – не ставати знаряддям і провідником тоталітарних ідеологій і практик. А на додачу ще й стимулює розгортання організованої комунікативної єдності, формування науково-інтелектуальної спільноти. І не в останню чергу – спільноти філософів.

От саме таку комунікативну єдність і вдалося втілити, на мою думку, під час конференції її учасникам. Звичайно, у виступах і дискусіях відчувалася певні нотки, що засвідчували ідеолого-політичні симпатії промовців, від правих до лівих (був представлений практично весь спектр таких уподобань), але при цьому розмова велася на рівні філософської аргументації, більш чи менш вдалої, більш чи менш досконалої, - проте філософської, з неодмінними зверненнями до поточної практики; що цікаво, й у тих, хто щиро обстоював необхідність для філософії та філософів повернутися у сферу «чистого розуму», будувати свої висновки на суто історико-філософському підґрунті, й у тих, хто – навпаки – виступав за відкритість філософії до наукового й мистецького розмислів і закликав філософів освоювати інші смислові сфери.

Як на мене, змістовно найцікавішою у всіх планах була секція «Філософія та суспільство, філософія в публічному просторі». І не тому, що я сам брав у ній участь – тематика виступів наочно засвідчує це. «Філософія для України: академічний і практичний аспекти», «Тематичні та інституційні зміни філософії у контексті практичного повороту сучасної теорії», «Філософія та демократія», «Філософська позиція: академічна нейтральність завдяки ангажованості академічною істиною», «Філософія освіти: огляд українського поля досліджень»… Одну з поняттєвих «бомб» у своєму виступі вкинув професор Євген Бистрицький: для української філософії і всієї гуманітарної науки Абсолютом, від якого слід «танцювати» є і має бути Україна. Втім, присвячені історико-філософській проблематиці та філософії в колі наук секції теж були змістовно небуденними, засвічуючи: академічна філософія жива і не збирається йти на спочинок, попри «наїзди» на неї малоосвічених, але вельми амбітних навколо-філософських жевжиків.

Утім, вистачає і проблем. Як на мене, одна з головних – це вміння і бажання фахових філософів виходити за межі суто академічного кола і, не втрачаючи наукової вивіреності своїх позицій, звертатися до якнайширшого кола тих, хто переймається не лише буденністю, а й тим, що вище та більше за неї, як це робили Сергій Кримський і Мирослав Попович. До речі, минулого тижня Кабмін затвердив для закупівлі у бібліотеки чималий список книг, і серед них дві праці Мирослава Володимировича – «Нарис історії культури України» та «Філософія свободи». На жаль, майже немає там – з різних причин, але факт залишається фактом, – книг інших українських філософів…

Що ж, не має великого значення, бачимо ми філософію як «культуру розуму» (Цицерон), «любов до мудрості» (Августин), «пізнання істинного єства нашого світу» (Шопенгавер), «живу душу культури» (Маркс), «логічне прояснення думок» (Вітґенштайн) чи «свідомість уголос» (Мамардашвілі). Але повторю це ще раз – за всіх обставин вона живе і виживає як суспільно значущий інститут, а не інтелектуальна забавка мудрагелів-відлюдників. І конференція «Філософія в Академії» довела, що українська філософія здатна бути таким суспільним інститутом. Справа за начебто «малим» - за повагою «верхів» до філософів і взагалі інтелектуалів і за увагою до сказаного ними.