Чи можуть бути зрадники України її Героями?

У Франції найвищою державною нагородою є орден Почесного Легіону, у Польщі – орден Білого Орла. В Україні ж – орден Золота Зірка та орден Держави, які вручаються особам, удостоєним звання Героя України. Перший орден належить тим, хто одержав це звання за героїчну звитягу, другий – тим, хто одержав звання Героя за визначні трудові досягнення. Найпершим звання Героя України був удостоєний президент Національної академії наук Борис Патон – на 80-ліття НАНУ, яке збіглося з 80-літтям її очільника.

Попри те, що звання Героя України продовжує певну совєтську традицію, за 19 років його існування серед кавалерів Золотої Зірки й ордена Держави – такі достойники, як В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус (обидва – посмертно), Микола Руденко і Тетяна Яблонська, Олександр Білаш і Микола Колесса, Іван Дзюба і Леонід Каденюк, Станіслав Конюхов і Максим Гулий. За останні роки Золотими Зірками нагороджені десятки захисників України, які зі зброєю в руках обстоювали її свободу в боях з російськими агресорами та їхніми маріонетками.

А 21 листопада 2014 року посмертно звання Героїв було надане Небесній сотні – як зазначено в президентському указі, «за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності».

А разом із тим Героями України стало чимало номенклатурних діячів, грошовитих бізнесменів, сумнівних осіб, а то й відвертих негідників. І це серйозна проблема, яка потребує вирішення, бо якщо однакові звання наразі мають ті, хто захищав Україну, і ті, хто здавав її окупантам, це не тільки девальвує саме звання, а й дискредитує Українську державу.

Ігрища в «героїчних героїв»

Від початку совєтські традиції, втіленні у званні Героя України, виявляли себе не лише в аксесуарах нагороди (нагадаю, що тоді були «золоті зірки» й орден Леніна), а й у доборі її об’єктів. Шахтарі, комбайнери, сталевари, директори заводів… Утім, серед удостоєних звання Героя за трудові подвиги, з кожним роком було все більше власників і працівників приватних фірм. Чи був резон у нагородженні їх орденом Держави? Питання дискусійне. Мабуть, логічнішим було би, за аналогією з совєтським званням «героя соціалістичної праці» присвоювати таким особам звання «героя капіталістичної праці»…

Але жарти жартами, а звання Героя України стало популярним у новітнього «нобілітету» – чиновництва високого рангу, топ-менеджерів і бізнесменів. І їхнє число зростало й зростало. А в останній рік президентства Леоніда Кучми відбулася справжня роздача нагород – 41 Герой України, вдвічі більше, ніж у середньому за кожен із попередніх 5 років.

За президентства Віктора Ющенка ситуація дещо змінилася. Серед Героїв стало більше борців за незалежність України різних часів, удостоєних цього звання і посмертно, і при житті, менше спортсменів і більше діячів культури та науковців. Проте шахтарів, топ-менеджерів і бізнесменів також вистачало.

Нарешті, за Віктора Януковича присвоєння Героїв України перетворилося на відвертий фарс. Скажімо, 2010 року аж четверо донецьких шахтарів одержали ордени Золотої Зірки, які мають вручатися за героїчні подвиги. З них один – «за встановлення визначного результату у видобутку вугілля», за перевищення так званого «рекорду Стаханова», відвертої фальсифікації сталінських часів. Утім, і зараз фальшований рекорд був «перевищений» за допомогою тієї самої фальсифікації. 22 Героя України, понад половину удостоєних Януковичем цієї нагороди, були з Донбасу, серед них – чимало членів Партії регіонів. Серед них був і графоман Борис Бєлаш, який колись сусідив із Януковичем і мав із ним приязні відносини. Наразі він запекло «викривав» український сепаратизм у римованій формі, за що й став Героєм України та одержав орден Держави.

Ґанджі попереднього часу, пов’язані зі званням Героя України, проявилися на повну силу у 2014-му, з початком російської агресії.

Чи можуть бути зрадники України її Героями?

Досі невідомо, скільки Героїв України з числа гірників й аграріїв залишилися жити та працювати на окупованій території Криму й Донбасу, примножуючи своєю працею потенціал Росії та її маріонеток. Імовірно, що рахунок іде на десятки осіб. Але деякі знакові постаті в цьому плані активно «засвітилися». Колишній «регіонал» Борис Дейч, що був на час російської агресії депутатом Верховної Ради України, активно підтримував окупацію Криму Росією. Февзі Якубов, що був на президентських виборах довіреною особою як Кучми, так і Януковича, став не менш палким прихильником Путіна та його агентом у кримськотатарському середовищі. Микола Багров, очільник Кримського обкому КПСС у 1989-91 роках, а потім голова Верховної Ради автономії, беззаперечно став на бік окупантів і, зокрема, заявив: «Я був першим керівником Верховної ради Автономної Республіки Крим, і вже тоді можна було бачити в Україні ознаки нацизму. Зараз це нерідко переростає у відвертий фашизм. Велике спасибі президентові Володимиру Путіну, який допоміг, повернення Криму було проведено блискуче». До речі, перший антиукраїнський заколот Багров учинив у Криму у 1992 році. Це йому надалі не завадило: Ющенко у 2007 році зробив Багрова Героєм України, а в 2010 році Національна академія наук обрала його своїм членом. Путініст Багров у 2015 році помер, залишаючись Героєм України та членом НАНУ…

Як бачимо, зі званням Героя України є серйозні проблеми. Дехто вважає, що воно скомпрометоване, і тому потрібно заснувати нову найвищу відзначу. Дехто пропонує ретельно «почистити» списки Героїв, позбавивши цього звання тих, хто його негідний. Є й інші думки. Беззаперечним видається те, що відверті зрадники та «тихі» колабораціоністи не можуть мати ті самі відзнаки, як і захисники України. Разом із тим сваволя тут неприпустима. За статтею 16 Закону України «Про державні нагороди України», «позбавлення державних нагород може бути проведено Президентом України лише у разі засудження нагородженого за тяжкий злочин за поданням суду у випадках, передбачених законом». Хіба відверта зрада Батьківщини та колаборація не є тяжкими злочинами? Тож неприпустимим виглядає зволікання влади у виявлення винних у таких злочинах і доведенні до кінця процедури позбавлення їх звань Героїв України.

Разом із тим на відверте політиканство скидається те, що в силі залишене нікчемне з правової точки зору рішення Донецького суду від 2010 року про позбавлення звань Героїв України Степана Бандери та Романа Шухевича. По-перше, воно ґрунтується на тому, наче вони ніколи не були громадянами України (хоча насправді були у 1918–19 роках), по-друге, суд зігнорував наведену вище норму українського законодавства. Проте поточна політична доцільність продовжує домінувати; видається, те саме стосується і небажання позбавляти звань Героїв колаборантів – а раптом вони знову перекинуться на бік офіційного Києва, адже, хто зрадив один раз, здатен зрадити двічі…

То чи випадково ще за часів Кучми з’явилася пісня, що звучить і нині: «Я не хочу бути героєм України»?