Химерні марення високопоставленого радника

В Україні під час війни виник своєрідний «пакт про єдність» влади та громадянського суспільства. Не за командою «згори», а за рішенням «знизу», точніше, у відповідності до загальносуспільного консенсусу (коли відверті зрадники та перелякані нікчеми виявилися ледь не зникомими величинами).

Але неформальний «пакт про єдність» не означає індульгенції деяким речникам влади на дії, що ведуть до розколу суспільства та до дискредитації України у світі. На жаль, такі дії (нехай і у словесному вигляді) є фактом.

«Большая стратегия изоляции от России не поможет. Есть только стратегия грамотной работы Украины с Россией. И эта работа предусматривает создание альтернативного центра притяжения для всех, кто в России тянется к свету – это раз. А во-вторых, проактивные действия, спектр которых включает в том числе изменение антропотоков в пользу Украины, в пользу Киева. Чтобы все, что в России есть разумного, творческого, вечного имело возможность здесь остаться. Потому что в противном случае они уедут в Европу и станут там человеческим ресурсом. А мы теряем население под оккупацией. Нам что, толковые люди помешают здесь? Максимально близкие по менталитету, духу, речи и так далее, которые нам точно ближе, чем люди любой другой национальности? А самое главное – обладающие той же политической культурой, за которую их убивают и репрессируют в России».

Це – слова Олексія Арестовича, позаштатного радника голови Офісу Президента України з питань стратегічних комунікацій у сфері нацбезпеки та оборони, мовлені ним 10 травня у ефірі програми «Фейгин-Live», коли обговорювалося питання про надання російському журналісту Невзорову українського громадянства. Одразу зазначу, що не бачу в такому жесті влади чогось надзвичайного. «Нагорі» вирішили надати українське громадянство Незворову – то надавайте. Це буде президентське рішення та президентська відповідальність. І нічого влаштовувати ритуальні танці навколо його минулого. Зрештою, у вкрай нелюбому Невзорову Святому Письмі є сюжет щодо перетворення гонителя християн Савла на апостола Павла…

Але, як бачимо, мова про інше. Про створення на українських теренах такої собі «другої Росії», кращої, правильнішої, прогресивнішої шляхом переселення сюди значної маси росіян. А це вже не дрібниця.

Звісно, перетягувати до України певні категорії громадян РФ потрібно. Українців, які в політичному сенсі достатньо притомні, таких там десятки тисяч. Представників етнічних меншин, які відчувають гноблення, – там тисячі такого люду (інші звиклися і змирилися). Проте скільки серед росіян, навіть інтелектуалів, є здатних на повагу до нас? Щоб хоча би не зверхньо ставитися до української мови та культури? Не повчати «молодших братів»? Боюся, що тільки сотні, принаймні, зараз. Навіть Борис Нємцов, який був щирим другом України, час від часу збивався на менторський тон. Навіть Валерія Новодворська свого часу побудувала свої лекції з історії Росії на імперському підґрунті. Лихо в тому, що російська демократична опозиція, програвши геть усе, у своїй більшості досі вважає за можливе повчати інших, як треба щось робити. Я би ще зрозумів, якби вони критично аналізували помилки та розказували, чого не треба робити в жодному разі. І то – у країні, яка була і є колоніальною імперією (хоча й обскубаною) – алгоритми дій у політиці й економіці (не кажучи про культуру) багато в чому принципово інші, ніж у колишній колонії. Це – абеткова річ. І друге – невже ж навіть найвідважніші опозиціонери з РФ максимально нам близькі за менталітетом, духом, мовою? Згадаймо лише одного з лідерів опозиції, політв’язня режиму Олексія Навального, у якого купа родичів на Київщині (одного з яких окупанти навіть розстріляли – ясна річ, за прізвище)… Згадаймо, що еміграційна команда Навального вперто малює на карті «російський Крим». І так далі. Так, із ними слід підтримувати контакти, проте їм не місце в Україні – це політики імперської культури. Навіть Гаррі Каспаров часом збивається на великодержавні нотки, коли розказує, як вони після того, як Крим буде повернутий Україні, відстежуватимуть, чи не ображають там росіян. Яких росіян? Тих, що переселилися на півострів в умовах російської окупації? Чи тих, хто підтримав російське вторгнення і радісно побіг отримувати паспорти РФ? Себто окупантів і колаборантів?

Звісно, я анітрохи не заперечую, що російські емігранти, які в двох десятках країн провели щойно акції на підтримку України, близькі нам люди. Але скільки їх? Кілька тисяч? А як тоді бути з мільйонами поляків, які вже кілька місяців допомагають Україні (а польська влада передала нам дві сотні танків)? І з литовцями, які скинулися та купили для нас кілька безпілотників?

Та якби ж то цим обмежилося висловлене Олексієм Арестовичем 10 травня у програмі «Фейгин-Live»! Цитую далі: «У нас многие в Украине хотят построить большую страну с маленькой культурой. Это маленькая унифицированная культура, которая годится для маленького моноэтничного государства типа Венгрии. Но Украина – не такая страна. У нас поликультурная страна, очень много разных культур. И какая бы ни была война, какие бы патриотические лозунги ни звучали, каким бы ни было желание забыть побольше русских слов и так далее... Пока я тут что-то значу, я не дам построить из Украины большую страну с маленькой культурой. Я буду стараться, чтобы это была поликультурная страна… Базовым ресурсом человечества является разнообразие. Если мы хотим проиграть эту войну, надо отказываться от разнообразия».

Що ж, сказано чітко: я, Арестович, не дам побудувати Україну з домінуванням української культури, яка апріорі «маленька». Ґвалт! Але почнімо розбиратися. За даними перепису 2011 року, 83,7% люду Угорщини назвали себе угорцями, 14,7% не вказали свою етнічну належність, інші належать до меншин. Цікава «моноетнічність» виходить, чи не так? А в Україні, за даними загальнонаціонального опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг» наприкінці квітня 2022 року, українцями за національністю вважають себе 92% громадян, 5% відносять себе до росіян, 3% – до інших етносів. Авторитетний на Заході дослідник Девід Велш вважає етнічно однорідною державу, де меншини становлять менше, ніж 5% населення, а частка одного етносу вища за 95%. Україна вельми близька до цього показника, у ній абсолютна більшість регіонів етнічно однорідна, і лише деякі є територією історичного проживання певних етносів й етнічних груп (а Крим – ще й кримськотатарської нації, що в результатах опитування зі зрозумілих причин не відбито). Та чи дбає Арестович про гагаузьку чи кримськотатарську культури, які є корінними для певних регіонів України? Згадує він лише про російську… А чим уславилася у ХХ столітті «велика російська культура» – тим, що народила чорносотенство та більшовизм? Тим, що на її підґрунті зріс перший у світі тоталітарний режим, який став зразком для інших різновидів тоталітаризму? Тим, що, нарешті, вивчені на шкільних уроках вірші Пушкіна не стали на заваді катам Бучі та Бородянки, і не лише їм, а й багатомільйонному «колективному Путіну», який воює проти нас?

І ще про культуру. Є така знана Літературна нагорода Центральної Європи Angelus, яка вручається з 2006 року. Один раз її одержав російський письменник, двічі – угорські, чотири рази – українські (причому не «українські російські», а питомо українські). То яка культура «маленька»? А щодо розмаїття… В українській культурі ніколи не було і не могло бути уніфікації, вона ґрунтується на розмаїтті. Тут ні про що дискутувати. І взагалі, поняття «уніфікація» на культурному полі – це з лексики доктора Геббельса, то чи не виходить так, що для Арестовича адепти української культури – то нацисти?

Нарешті, вслід за Арестовичем впливовий угорський журналіст Жолт Баєр, за даними англомовної Вікіпедії, ультраправий і ультраконсервативний діяч, чиї погляди описуються як расистські та антисемітські, заявив, що не вірить у самостійне існування української культури, тому що «її не могло б існувати без російської». Ба більше: «Якщо приберемо російську культуру з української культури, то те, що залишиться, буде жалюгідно дрібним і дурним», – наголосив Баєр. Гідний послідовник, чи не так?

Ну, а у програмі «Фейгин-Live» 12 червня Олексій Арестович, як то кажуть, перейшов усі межі. Він заявив, що в разі поразки України її армія додасться до армій Росії та Білорусі, і тоді Європі не вистояти: «Допустим, если Путин победит. И к 1,5-миллионной российской армии присоединится ещё 500 тысяч украинской армии. Все видели, как мы можем воевать. И все это тогда поедет в Европу. И где тогда потешные европейские войска смогут остановить союз Украины и России, если таковой случится, да плюс ещё Белоруссия?». Агов, за кого цей радник вважає українських вояків і більшість українського народу? За безчесних покидьків, які можуть приєднатися до московського рейху, щоби піти завойовувати Європу? Вчора воювали на смерть із рашистами, сьогодні з ними обійнялися як із побратимами і разом із усією переданою їм західною технікою пішли в бій за московський рейх?

І як «родзинка»: назвати польську чи британську армію «потішними» – це треба бути більш, аніж невігласом. Гітлер теж свого часу думав схожим чином, але поляки й британці люто воювали з ним на всіх театрах воєнних дій. Результат загальновідомий… Але Гітлер (винесімо все інше за дужки) був лише єфрейтором, натомість Арестович – підполковник, тож має бути різниця у рівні компетенції. Офіцер же, який публічно висміює армії найближчих союзників України, як на мене, повинен негайно позбутися погонів, чи не так?