Історія - поле битви за долю Криму

«Той, хто контролює минуле, той контролює майбутнє. Хто контролює сучасне, той контролює минуле». Цей афоризм-парадокс належить Джорджу Орвелу, одному з небагатьох західних інтелектуалів, які ще наприкінці 1930-х зуміли глибоко осмислити сутність тоталітарних режимів і притаманні їм механізми керування масовою свідомістю. Минув чималий час – але й чинні нині неототалітарні режими, як-от путінський, діють за цією схемою. В тому числі (і в останні роки чи не передусім) стосовно окупованого Криму.

У цьому плані головною метою «контролю за минулим» із боку «зоресяйного Кремля» є ствердження у масовій свідомості (і не лише росіян) історичної долі півострова як складової «тисячолітньої Росії», ба більше – її «колиски», «священної землі», де розташована «Мекка» всього «русского мира», де «закладалися основи російської державності». Потім Крим був декілька разів відторгнений «чужинцями», й ось, нарешті, «повернувся у лоно Вітчизни». До цього додаються супутні цілі – відновлення на повну силу міфологем про Севастополь як «місто морської (варіант: флотської) слави», про «зрадницьку роль» кримських татар (принаймні, їхньої значної частини) під час Другої світової війни, про неординарні трудові досягнення кримчан-переселенців у совєтські часи та тодішнє щасливе життя тощо.

Хоча чогось нового у тому, що діється нині, не так багато. Скажімо, у 1948 році на екрани вийшов фільм «Третій удар», присвячений бойовим діям Червоної армії на Кримському півострові в 1944 році. Кримські татари у фільмі були показані як зрадники, німецькі лакузи. Цікаво, що в 1965 році з фільму вирізали Сталіна та кримських татар, і демонстрували його в кінотеатрах під назвою «Південний вузол». Адже дещо трансформувалася ідеологічна парадигма, і про сам факт існування кримців у совєтські часи стало «не прийнято» згадувати. Утім, початок цій тенденції був покладений ще за життя «великого вождя»: в романі лауреата чотирьох Сталінських премій Петра Павленка «Щастя» Крим зображений порожнім, туди прибувають росіяни-переселенці й селяться в невідомо ким побудованих оселях, здобуваючи щастя на колонізованій території. Саме там вони здобувають щастя – у поселеннях, звідки були депортовані корінні мешканці… Ясна річ, що в книзі не показані реалії життя переселенців, не пристосованих до умов побуту та праці у Криму (про те, якими були ці реалії – трохи згодом), а їхні економічні успіхи на нових місцях проживання, м’яко кажучи, завищені.

Надалі такі відверті художні книги й фільми не з’являлися. Натомість із численних совєтських кінострічок брежнєвського часу про Крим у роки Другої світової війни складалося враження, що півострів був «исконно русским», а кляті окупанти прагнули його зробити німецьким за населенням і духом. Історична (точніше, квазіісторична) «пропаганда замовчуванням» теж діяла, і діяла ефективно. Тим більше, що в топонімії півострова абсолютна більшість автентичних назв міст, гір, селищ, річок була замінена на стандартно-російсько-совєтські, а перші якщо і згадувалися, то переважно в оповідях про звитягу «російських визволителів Криму від ярма деспотизму і рабства» у минулі століття.

Цікаво, як могла Російська імперія, в якій процвітало рабство (під скромним псевдонімом «кріпацтва»), масова торгівля людьми («душами»), сваволя й жорстокість, самодержавство та непотизм, когось «звільнити»? На додачу не згадується, скажімо, що наявне у Криму рабство було в часи «визволення» відчутно м’якшим, аніж в імперії, і не пожиттєвим. Проте творців новітньої міфології такі речі не цікавили й раніше (хоча потрібно було сказати кілька фраз про «гноблення трудящих»), а зараз тим більше не цікавлять, оскільки навіть ритуальне засудження «тюрми народів» де-факто не допускається.

Ну, а про Херсонес і Путіна написано стільки, що не стану повторюватися. Нагадаю лише, що це давнє місто на момент завоювання Криму Російською імперією непогано збереглися, за свідченнями західних мандрівників, де-не-де у будинках залишилися навіть дерев’яні вікна та двері – а вже за кілька десятиліть практично все воно було зруйноване і розтягнене для побудови Севастополя-Ахтіяра, залишилися груди каміння. А навколишні ліси негайно пішли на побудову флоту. Так от реально ставилися до «російської Мекки»…

Флот – це Севастополь, «місто флотської (або ж морської) слави». Що, були таки визначні перемоги російського флоту наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ століття. Але виключно перемоги над вітрильними флотами на той час уже архаїчної, хоч і велетенської Османської імперії. Єдиним серйозним епізодом у цьому плані став Середземноморський похід ескадри адмірала Ушакова, коли російський флот (укупі з британським і османським) добився серйозних перемог над французами… але на суходолі, шляхом висадки десантів і блокади берегових фортець. Що цікаво: то були перемоги над військами Французької республіки, наслідком яких ставало відновлення феодальних порядків. Чи є тут особливо чим пишатися?

А під час Східної (Кримської) війни (1853-56) технічно відсталий флот Росії самозатопився у Севастопольській бухті, оскільки не мав жодних шансів у бою з британськими та французькими судами, а чисельно значно більші сухопутні війська імперії зазнавали поразку за поразкою у боях з десантом західних союзників, підкріплених османами. Пароплави союзників успішно обстрілювали російські міста на Чорному морі, контрудари росіян зазнали невдачі, і після справді героїчної 249-денної оборони Севастополя російські війська відступили з нього, віддавши союзникам. З того часу Чорноморський флот Росії та Совєтського Союзу не виграв жодної битви на морі, ба більше – зазнавав колосальних утрат, несумірних з його позірною могутністю. Й місто не раз опинялося під чужоземним контролем – спершу німецьких військ у 1918 році, потім десанту Антанти наприкінці того ж року, потім, уже під час Другої світової війни, – нацистської Німеччини, з липня 1942-го по травень 1944-го.

Принагідно: унаслідок ідіотизму командування Чорноморського флоту, яке на початку німецької облоги восени 1941-го вивезло кораблями на Кавказ грандіозну кількість боєприпасів, влітку 1942-го, за різними оцінками, в полон потрапили від 80 до 95 тисяч совєтських воїнів, в тому числі й моряків, яким уже не було чим стріляти (командування ж, ясна річ, устигло втекти на Кавказ, безчесно кинувши напризволяще свої війська). То як тут бути з піснею: «Легендарный Севастополь, неприступный для врагов»? І в чому ж флотська слава – у вмінні помирати за ту чи іншу імперію, здаючи після кривавих боїв місто? Це не «флотська слава», а щось інше – при тому, що подвиги тих, хто обороняв Севастополь і не втік із нього, беззаперечні.

Але міфологія такого штибу (російська імперська, совєтська і новітня РФ-івська) наразі за допомогою сили неототалітарної держави заміщає історію у свідомості пересічних кримчан. Воістину, хто контролює сучасне…

Ті ж самі процедури робляться і з подіями останніх років. У підручниках для кримських шкіл російська агресія лютого-квітня 2014 року описується в термінах «народного волевиявлення», начебто цілком легітимного. Не було жодних «ввічливих зелених чоловічків», наставлених на депутатів Верховної Ради автономії автоматів, блокувань Чорноморським флотом баз українських моряків – просто «народ Криму» цілком мирно вирішив возз’єднатися зі своєю «історичною Вітчизною». Тим часом як абсолютну більшість цього «народу» становлять, що не варто забувати, не корінні кримчани різного етнічного походження, а переселенці, їхні діти й онуки, що з’явилися після депортації кримських татар і представників інших етнічних груп півострова.

І тут ми підходимо до головного. Кремлівський «контроль за минулим» щодо Криму повністю нівелює у масовій свідомості більшості нинішніх кримчан, тим більше, жителів інших регіонів РФ й адептів «русского мира» всюди у світі невід’ємні права кримських татар не просто як корінного народу, а як державницької нації, з багатовіковою історією та потужними традиціями державотворення впродовж останніх ста років. Кримці зводяться до однієї з багатьох етнічних меншин півострова, – з правом мати етнографічні звичаї, фольклорну культуру, ба, навіть відредаговану відповідним чином історичну пам’ять – так, ви (як чимало інших етносів РФ) постраждали від дій Сталіна, проте мудрий Путін вас реабілітував, тому будьте задоволені, що ви вже не «зрадники» (хоча серед вас усе одно було багато «зрадників Вітчизни»). При збереженні такого «контролю за минулим» тривалий час, боюся, певні групи кримських татар змиряться з цим станом справ – аби тільки «компетентні органи» не приходили у домівки з обшуками й арештами та можна було хоч якось заробити грошенят, підтримуючи бодай на мінімумі свій добробут.

Отож максимально об’єктивна, неміфологізована історія – це поле битви за долю Криму та кримськотатарської нації. Кремль знаходить для цього чималі сили й ресурси. Чи мають українці відступити з цього поля без бою?