Кому має належати українська земля?

При цьому поняття «земля» тут фігурувало в усіх свої іпостасях – від «рідної землі», Patria, Вітчизни – і до земельного наділу, ґрунту, власної ріллі. Згадаймо опубліковані ще Михайлом Грушевським документи років напередодні Хмельниччини, в яких козацька старшина скаржилася королеві: «Хутори, сіножати, луки, ниви, ріллі, стави, млини – щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків – силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, б’ють, мордують, до в’язниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалічили… Щоб тільки у нас котрому сподобалося – чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше – відступай йому, ніби то продажею, але пів-дурно; а не відступив – тоді журись, неборако-козаче, собою!».

Ясна річ, не тільки це підняло козацтво на війну з польською короною і магнатерією, але і це також: демонстративне нехтування владою прав на землю. Як на особисту козацьку власність (а у скаргах ішлося не про верхівку, а про «середній клас», якщо вжити сучасну термінологію), так і на всі українські терени, де «панови урядови» переінакшували всю систему соціально-політичних зв’язків. А у новітні часи, десь так із середини ХІХ століття, український визвольний рух сформулював своє чільне гасло, яке збігалося із загальними прагненнями: «Земля і воля!».

У ті часи в Україні, на відміну від російських земель, поширеним було приватне землеволодіння, не лише поміщицьке, а й козацьке, оскільки десятки тисяч сільських господарів мали козацький статус і ніколи не знали кріпацтва. Мати достатньо землі у приватній власності було і мрією пересічних селян, колишніх кріпаків. Зрештою, дві третини селянської землі на Правобережжі перед Першою світовою війною стали приватними власниками землі. На Лівобережжі таких власників було дещо менше, а у Причорномор’ї домінували латифундії, поряд із якими розвивалися хутірські господарства – як німців-переселенців, так й українців та представників інших автохтонних етнічних груп.

І разом з тим по всій підросійській Україні набули надзвичайно великої сили антагонізми між поміщиками-землевласниками (значна частина яких до того ж не просто мала іноетнічне походження, а всіляко демонструвала презирство до «мужицької» мови й культури) і масовим землеробом-землевласником – селянином з числа нащадків кріпаків, козаком, переселенцем-хуторянином і дрібним шляхтичем. А особливо – безземельними наймитами, далеко не всі з яких були ледарями чи п’яницями, просто в силу обставин не могли купити землю й реманент.

Цей історичний екскурс, як на мене, потрібен, коли нині обговорюється питання щодо ствердження приватної власності на землю і створення земельного ринку в нинішній Україні. Адже наявні традиції, попри добу «колгоспного ладу», все ж мають певну силу. З великим подивом я спостерігав за тим, як мої знайомі, міські уродженці, показували, де була та земля, яка належала їхнім прадідам-селянам, і що на ній росло. Ну, а про те, що у Врадіївці, а потім на Майдані воскресли норми українського звичаєвого права ще козацьких часів, писалося чимало…

Якими ж можуть бути висновки з існування цих традицій і як можуть спрацювати в майбутньому «соціально-генетичні коди», притаманні українцям у земельному питанні?

Якщо коротко, то така приватизація землі й така організація сільського господарства, яка в підсумку матиме наслідком домінування новітніх латифундій (з неодмінним «віджиманням» селянських маєтностей, із повторенням у нових формах того, що вже було – «відступай йому, ніби то продажею, але пів-дурно; а не відступив – тоді журись, неборако-козаче, собою»), є неприйнятною. Попри можливу значну економічну вигоду від того у перші роки, таке розв’язання земельного рано чи пізно виллється у новітню Хмельниччину (добре, якщо в неї, а не в Коліївщину, коли на проблемах українців, як відомо, вміло зіграла Російська імперія…).

Написане, звісно, не виключає можливості появи і діяльності значних землевласників, особливо у Причорномор’ї. Проте головною опорою й основною продуктивною силою сільського господарства мав би бути середній землевласник – ясна річ, із найманими працівниками та хорошою технікою. У свою чергу, традиційна для України другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття потужна кооперація, яка б у різноманітних формах сприяла зростанню виробництва та збуту продукції, дозволила б використати вигоди крупного господарювання. І тоді земля б контролювалася тими, хто її використовує, хто на ній живе і продовжує українські сільськогосподарські традиції. Які конкретні форми міг би набути такий контроль, як поєднувалися б володіння, розпорядження та використання землі українцями в нинішніх умовах, коли одночасно потрібно і здобути перемогу в «гібридній війні» з Росією, і поставити край пануванню номінально вітчизняного олігархату, – це вже інша тема.