Конституція: несвяткові роздуми

Я добре пам’ятаю червень 1996 року, коли розгорнулася справжня політична баталія між різними політичними силами, викликана різним баченням змісту та шляхів ухвалення Конституції України. Власне, ця баталія, але не в такій гострій формі, тривала вже п’ять років – з моменту, коли необхідністю стало створення Основного Закону вже не радянської республіки (хоч і «суверенної»), а справді незалежної держави. Розроблялися й обговорювалися у ЗМІ різні конституційні проекти, створені як офіційними структурами, так і незалежними фахівцями, тисячі «посполитих» громадян брали участь у дискусіях і вносили свої пропозиції. Ну, а коли ситуація стала кризовою, коли процес постатейного ухвалення Основного Закону у Верховній Раді вкрай загальмувався, а президент Кучма, посилаючись на це, виніс на всенародний референдум свій варіант Конституції (який легітимізував в Україні властиво авторитарну президентську республіку), конституційні проблеми почали обговорювати навіть пасажири автобусів і тролейбусів. І коли баталія скінчилася, коли в ніч з 27 на 28 червня Конституція України була врешті-решт ухвалена депутатами, які все ж змогли досягнути компромісу, попри тиск з боку президентської адміністрації, то люди полегшено зітхнули: слава Богу, конфлікт не дійшов до крайньої межі…

Можливо, я помиляюся, проте складається враження, що у ті часи більшість українських громадян була значно більш зацікавлена у долі держави, політично поінформована та відповідальна, ніж зараз. Принаймні, текст Конституції, який був опублікований не лише урядовою й парламентською пресою, тоді читали й широко обговорювали оці самі «посполиті», не кажучи вже про інтелектуалів і студентів. І майже одразу у цьому тексті були виловлені «блохи», які потрапили туди в силу вимушено поспішного ухвалення значної частини Основного Закону та так само вимушених компромісів між КПУ та Рухом…

А що маємо сьогодні? Як на мене, вельми тривожну ситуацію. Бо ж майже половина українців ніколи не читали текст Конституції, а близько третини читали лише окремі її підрозділи. Попри те, дві третини громадян переконані, що чинну Конституцію необхідно змінювати. Інакше кажучи, маємо повернення до радянської ментальності: «Пастернака не читали, але суворо засуджуємо…»

Наведені вище дані отримані Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та соціологічною службою Центру Разумкова в ході всеукраїнського опитування, проведеного у червні 2019 року. Ці ж інституції проводили три роки тому аналогічне дослідження; їхні результати показують, крім загального конституційного невігластва громадян, й інші досить небезпечні тенденції.

Отже: 47% громадян України взагалі не читали текст Конституції, а 32% читали лише окремі її розділи. З усіма розділами Основного Закону знайомі лише 11% опитаних.

А тепер увага: 46% опитаних знає, що, згідно з Конституцією, носієм суверенітету та джерелом влади в країні є народ, тоді як 34% вважає, що таким суб’єктом є президент, а 8% не змогли дати відповідь на це запитання. У порівняні з 2015 роком на 5% побільшало тих, хто вважає, що, згідно з Конституцією, єдиним джерелом влади в Україні є президент і, відповідно, на 4% поменшало тих, хто бачить такого суб’єкта в народі. Це було би смішно, якби не було сумно…

Якщо порівняти з 2015 роком, то істотно зріс – з 11% до 18,5% – відсоток тих, хто вважає, що орган влади може порушити Конституцію, якщо, на його думку, певне положення Конституції не відповідає інтересам суспільства. Відповідно, на 14% зменшилася кількість тих, хто проти порушення Конституції за будь-яких умов. У ставленні до порушень Конституції особливо вирізняється регіон не окупованого Донбасу, де 31% опитаних вважає, що орган влади в інтересах суспільства може порушити Конституцію.

Як уже зазначалося, 67% опитаних вважають, що Конституцію необхідно змінювати, зокрема 35% вважають це нагальним питанням (у 2015 році – 28%), яке необхідно вирішувати негайно, а 32% (39% у 2015 році) певні, що такі зміни потрібні, але не зараз, а лише після стабілізації ситуації в країні. Лише 12% не бачать потреби в зміні Конституції, а 20%  не мають певної думки. Це, нагадаю, при тому, що тільки кожен десятий українець, очевидно, зміг би сказати, що саме його не влаштовує і що треба змінювати, інакше кажучи, більша частина прихильників зміни Основного Закону є лише ретрансляторами вкладених у їхню свідомість і підсвідомість чужих думок.

Нарешті, у 2015 році місію розробки змін до Конституції лише 4,5% ладні були довірити спеціальному органу при президентові, а у 2019-му – 18%. Готові були покласти це завдання на спеціальну комісію Верховної Ради у 2015 році – 9%, а у 2019 році – 17% опитаних. Натомість істотно скоротилася кількість тих, хто готовий був доручити це завдання науковцям та експертним організаціям громадянського суспільства – з 21% до 13%.

Отакою є реальність. Достатньо сумна та політично небезпечна. І на неї слід зважати. Як на мене, йдеться про ще один наслідок домінування олігархічного телебачення та олігархічної преси в Україні, коли цілеспрямовано деформується масова свідомість, коли людям нав’язується хибне бачення своєї країни, її засадничих принципів існування та шляхів подолання чинних проблем. Як буде з реформою конституційних положень за цієї ситуації (а вона таки потрібна, бо маємо цілу купу неточностей і «дірок» в Основному Законі)? Президентська адміністрація (не в сенсі «офісу», а в сенсі владної структури) має намір здійснити конституційну реформу впродовж найближчого року. Якою буде ця реформа? Поки що невідомо. Єдине, що не викликає сумніву, що всі потрібні зміни до Конституції чи навіть новий Основний Закон будуть успішно ухвалені – і новою Верховною Радою, і всенародним референдумом (за останнє виступає 41% опитаних). Незалежно від того, чи прочитають громадяни текст того Закону, за який вони проголосують, якщо їх закличе олігархічне телебачення…