Кримські козирі Путіна: газ, час і демографія

Фактом є постійні заяви більшості західних лідерів про невизнання окупації й анексії Росією Кримського півострову та про неприпустимість зняття санкцій з РФ до повного повернення Криму Україні. Проте фактом є й інше – поступове звикання західного світу до цієї окупації та зазвичай украй м’які санкції до тих політичних діячів і журналістів, які тим чи іншим способом прагнуть легалізувати цю окупацію.

Звичайно, ситуація далека від катастрофи, але можна спостерігати дивовижні речі: лідер якоїсь країни водночас і засуджує російської окупації Криму, і закликає зняти з РФ санкції, накладені через цю окупацію. Чи пропонує повернути вже зараз Росію до «клубу великих держав», а разом із тим накладає нові санкції на російських олігархів, «наближених до тіла» кремлівського чекіста №1. А чи раптом прорікає, що окупація Криму відбулася вже давно, отже – далі можна додумувати самим…

Що ж стосується західних політиків нижчого рівня, як із праворадикального, так і з лівацького таборів, які. попри розбіжності між собою, дружно критикують демократію, то чимало з них почувається у Криму як удома, не переймаючись символічними санкціями та доганами щодо себе як з боку України, так і з боку своїх держав. А про мас-медіа і говорити нічого. Не у якомусь заштатному таблоїді, а у The Times нещодавно була надрукована мапа Росії, на якій до складу цієї держави був включений окупований Крим. Менш респектабельні медіа такі речі допускають постійно – і знов-таки, не несуть за це покарання. І західних митців Крим, де можна задешево знімати кіно та непогано безоплатно «відірватися» в якості гостя кримського «уряду» приваблює – щоправда, небагатьох, але це сьогодні, а що матимемо завтра?

Іншими словами, Путін не збирається поступатися Кримом. І веде далі свою геополітичну гру – не можна сказати, що виграшну, але… Принаймні, у ній Кремль має певні підстави сподіватися на збереження чинної ситуації або – в разі істотного ускладнення соціально-економічного і внутрішньополітичного становища у РФ – на таке переформатування цієї ситуації, щоб номінально піти з Криму, а реально там залишитись. Скажімо, визнавши статус Криму як «незалежної держави» на кшталт Північної Осетії чи Абхазії та максимально забезпечивши цю «державу» фінансовими, військовими й енергетичними ресурсами. Знаючи схильність Заходу вимагати від своїх партнерів розв’язувати всі міжнародні проблеми мирним шляхом, Путін (чи, можливо, його наступник) небезпідставно сподіватиметься, що стрімкий рейд українських танків на Севастополь і Керч «острову Крим» при такому варіанті не загрожуватиме, натомість переговорні процеси стосовно повернення до статус-кво початку 2014-го здатні тягнутися до нестями…

Ті явища, що спостерігаються на Заході, не виникли на порожньому місці. Крім традиційної русофілії певної частини західного істеблішменту, вони є наслідком використання «кремлівськими чекістами» як потужної зовнішньої пропаганди з використанням усіх можливих засобів, так й інших козирних політичних карт. Найголовнішими серед них наразі є газ, час і демографія.

Експорт газу (а частково – і нафти) у Західну Європу з часів Брежнєва був головною запорукою стабільності мало здатної на технологічний прогрес совєтської економіки, а разом із тим – і знаряддям упливу на західну політику. За президентства Рейгана, коли США домоглися істотного падіння цін на газ у світі, економіка Совєтського Союзу почала занепадати, Кремль змушений був – щоб одержати західні кредити – дозволити гласність, а потім і піти на перебудову, наслідки якої загальновідомі. З початку 2000-х, після різкого зростання цін на вуглеводневі енергоносії, Путін зробив залежними від себе уряди та бізнес країн Європи. Чи доклали Кремль і Луб’янка зусилля для забезпечення цього зростання? Деякі аналітики впевнені: так. Принаймні, остання близькосхідна криза, внаслідок якої ціна на нафту марки Brent (після падіння більш, ніж удвічі впродовж 2014-15 років) знову істотно піднялася, є значною мірою результатом активних дій Кремля. А до ціни на Brent, як відомо, на світовому ринку прив’язана ціна на газ. Відтак у разі, якщо навіть ця ціна не перевищуватиме $100, як ще на початку 2014-го, а коливатиметься в діапазоні $70-80 за барель, то це, з одного боку, достатньою мірою забезпечуватиме фінансові потреби Кремля, з іншого боку, робитиме мало вигідними ймовірні поставки скрапленого сланцевого газу зі США.

Іншими словами, Європа ще певний (і, найшвидше, не такий малий) час не матиме змоги злізти з газової «голки» РФ, а якщо й робитиме такі спроби, то Кремль і Луб’янка докладуть зусилля, щоб знову дестабілізувати ситуацію на Близькому Сході й унеможливити істотне збільшення поставок газу до Європи з цього регіону. Отже, Європі доведеться підтримувати з Росією «нормальні» відносини. При цьому основна маса населення РФ не матиме – як й основна маса населення Совєтського Союзу – зиску з газових доходів. «Кремлівські чекісти», олігархат, ВПК, московські маріонетки в різних «республіках», зарубіжна агентура й пропагандистські команди… Їм газових грошей вистачить. А пересічні росіяни матимуть право пишатися «Росією, яка встала з колін», радіти «Крим наш!» і скандувати: «Можемо повторити!» Як засвідчують останні сто років, така практика – у поєднанні з репресіями – може надовго забезпечити відносну стабільність кремлівського режиму.

Що цікаво, і на частину українського суспільства (за даними соціологів, до 10-15% жителів підконтрольних законній владі територій) впливає «великий Путін». І газовий чинник відіграє тут не останню роль – мовляв, дружили з РФ, і газ, електроенергія, бензин тощо були відчутно дешевшими. А Крим… Своя сорочка ближча до тіла. Втім, воно й не дивно для частини соціуму, який є одночасно постгеноцидним, постколоніальним і посттоталітарним…

Тепер про чинник часу. Знов-таки, за даними соціологів, чверть громадян України вже змирилася з окупацією Криму та вважає, що слід визнати його належіть до РФ, а п’ята частина не має власної позиції з кримського питання. Торік не менше мільйона відпочивальників-українців з «материка» їздили до Криму. Час від часу не лише в західних, а і в українських медіа з’являються мапи, на який півострів не позначений як частина України. Ба більше: деякі депутати Верховної Ради закликають визнати «тимчасову юрисдикцію» РФ чи щось подібне до цього стосовно Криму. І справа тут не лише у «ватних» настроях чи капітулянтстві: відбувається призвичаювання до факту окупації Кримського півострова, явище, цілком зрозуміле з погляду психології. Ще кілька років – і діти, які разом із батьками їздять на відпочинок до Криму, щиро вважатимуть півострів споконвічно російським…

Щось схоже маємо й у світі. Чинник призвичаювання діє й там. І якщо вже сьогодні декому з західних політиків ввижається, що окупація Криму сталася «давно», то що ж буде за кілька років, коли політичний істеблішмент істотно оновиться? Та й мас-медіа все частіше вдаватимуться до «нейтральної», як їм видається, формули: «спірна територія». І на це не можна заплющувати очі.

З чинником часу тісно пов’язаний чинник демографічний. За чотири минулі роки з півострова на «материк» довелося виїхати 40-45 тисячам кримчан. На їхнє місце з РФ й окупованої Росією частини Донбасу переселилися, за різними даними, від 200 тисяч до 1 мільйона осіб (такі великі розбіжності даних пояснюються, зокрема, великим числом членів сімей російських чиновників, військовиків і співробітників спецслужб, які начебто тимчасово перебувають на півострові, насправді ж приїхали туди колонізувати Крим).

Деякі заповзяті прихильники Путіна взагалі закликають переселити до Криму ще 10-15 мільйонів росіян, вважаючи, що на півострові для всіх вистачить місця. Звісно, це фантастичні прожекти, проте слід враховувати: в разі, якщо Путіна таки змусять піти з Донбасу, він звідти зможе вивезти 150-200 тисяч бойовиків і членів їхній сімей під виглядом «біженців», щоб розселити їх на Кримському півострові й цим істотно змінити там як етнонаціональний, так і соціально-політичний ландшафт. Після того тиск на кримських татар істотно посилиться, а поки що «точкові» репресії проти їхніх активістів набудуть куди більший масштаб, зокрема, тому, що їх чинитимуть не лише державні структури РФ, а й новітні колонізатори. В Криму вже зараз вистачає втікачів з Донбасу, під крило до Путіна, – і вони активно демонструють ненависть до українців і кримців. А якщо до цих утікачів приєднаються недавні бойовики?

Іншими словами, не варто вважати, наче Путін уже сьогодні зазнав поразки у, так би мовити, «кримській геополітичній грі». Він ще має певні козирі (не лише перераховані вище, а й ракетно-ядерний потенціал тощо), якими прагнутиме повною мірою скористатися. Проблема в тому, щоб і Захід, й Україна розуміли це та здобулися на такі свої козирі, якими можна було би побити путінські.