Лукашенко приміряє імператорську корону

Ні, Лукашенко – не хто інший, як диктатор, що він сам засвідчив на зустрічі з ретельно добраними представниками робітничого класу у Гродненській області напередодні 99-ї річниці проголошення Білоруської Народної Республіки (яка офіційною владою не відзначається), заявивши на адресу опозиції: «Кому-то хочется взорвать обстановку (в Білорусі – С.Г.) – они используют наших "отморозков". Я, честно говоря, как-то успокоился: нулевые годы, в 2005-м, 2010-м году. Думаю: ну, наверное, и они уже успокоились… А ничего подобного!». Що ж, логіка зрозуміла: опозиція має «заспокоїтися», натомість акції протесту «вибухонебезпечні» і неприпустимі.

Заяви Лукашенка такого ґатунку були підкріплені «успіхами» КҐБ Білорусі. «Славетні чекісти» напередодні Дня Волі заявили про арешт 26 «терористів» і вилучення цілої купи зброї та «підривних матеріалів», у тому числі – з наліпками УНА-УНСО та полку «Азов». Мовляв, «терористи» проходили підготовку в таборах на українській території та мали намір повторити в Білорусі український сценарій: «Ситуация украинская в Беларуси не со мной. Не могу допустить, чтобы в Беларуси повторился украинский вариант».

Напередодні Дня Волі було затримано біля трьохсот потенційних «ворогів народу», частину потім випустили, але за ґратами залишилося понад сто осіб. Серед них – більшість лідерів білоруської опозиції. Дехто з лідерів зник напередодні подій, їхні телефони заблоковані, рідні про них нічого не знають. Ну, а про те, що коїлося Мінську 25 березня, гадаю, переповідати не треба, всі читачі «Дня» мали змогу відстежувати події по телебаченню й Інтернету. Хочу лише звернути увагу, що і цього дня КҐБ був на висоті: затримали двох «озброєних терористів» із російськими паспортами…

Отже, маємо те, що маємо: низку дуже різких заяв Олександра Лукашенка з інвективами на адресу Заходу й України, репресії проти реальної опозиції та дозволи «конструктивним опозиціонерам» щось робити в провінції (акції у День Волі в кількох обласних центрах влада дозволила, проте там майже не висувалися політичні гасла), порушену КҐБ кримінальну справу за фактом навчання та підготовки до участі в масових заворушеннях, «точкові арешти», коли переважна більшість затриманих у День Волі (часом – випадкових перехожих чи журналістів) була через якийсь час випущена, проте дехто лишився за ґратами), нарешті, відзначена низкою спостерігачів імовірна участь у розгоні маніфестантів у Мінську «московських спеціалістів». Жертв наче немає, проте свої «зуби» влада успішно показала, без пролиття крові дезорганізувавши на якийсь час опозицію, у якої вилучена більшість лідерів, та деморалізувавши суспільство, яке ледь-ледь почало прокидатися від політичної летаргії. Втім, ще невідомо, якими виявляться вироки знайденим невсипущим КҐБ «терористам», цілком імовірно, що смертні…

На що ж розраховує Лукашенко, який перед цим робив реверанси на адресу Євросоюзу й України та домігся зняття фактично всіх санкцій проти свого режиму, – мовляв, ми потихеньку лібералізуємося, ми хороші? Можливо, на те, що Євросоюз і США з Канадою не відновлять санкції проти його режиму та не запровадять нових через те, що боятимуться повного й остаточного переходу Лукашенка на бік Путіна? Мовляв, нічого, перетерплять і не такі дії, і не таке відверте визнання диктатури в обмін на певні жести, покликані символізувати незалежність Білорусі від Кремля і Луб’янки? Терпів же Захід не просто диктатора, а й людожера (в буквальному розумінні останнього слова) Центральноафриканської республіки Бокассу, бо боявся, що той перейде на бік СРСР і почне «будувати соціалізм» (водночас за звичкою розстрілюючи мітинги опозиції та ласуючи м’ясом «ворогів народу»)…

Що ж, такі сподівання мають під собою певне підґрунтя. Захід справді майже 15 років терпів цього диктатора (який навіть проголосив себе імператором), але потім французькі десантники поклали край існуванню цього режиму. Проте фізичне існування самого Бокасси, скинутого у 1979 році, тривало ще довго, майже до кінця ХХ століття. Уявіть: диктатор-людожер, який тримав у своєму холодильнику частини тіл страчених «ворогів народу», спокійно поселився у Франції, у купленому замку поблизу Парижу, і жив там до 1986 року. Потім Бокасса рвонув на батьківщину, думаючи, що народ радісно його зустріне і знову надіне корону, проте потрапив під суд і за ґрати. Втім, уже 1993 року він за амністією вийшов на волю та щасливо дожив свій вік. А в 2010 році на батьківщині Бокасса був повністю реабілітований, демократично обраний президент ЦАР Франсуа Бозізе назвав його «великим гуманістом» і «сином нації, визнаним усіма як визначний будівничий». Мовляв, «він побудував країну, а ми зруйнували все, що він побудував»…

Можливо, Лукашенкові справді хтось підказав, що у нього є шанси стати таким собі центральноєвропейським дублером Бокасси в сенсі стабільності влади та поблажливого ставлення до себе з боку Заходу, якщо він не надто передаватиме куті меду у репресіях проти опозиції та у побудові новітньої ледь не абсолютної монархії у формі суперпрезидентської республіки? Чи, може, білоруський «бацька» сподівається й далі сидіти на двох стільцях, як він це робив в останні роки, начебто орієнтуючись на інтеграцію до Європи, а разом із тим демонструючи свою прихильність «великому вождеві» Євразії Путіну та відкриваючи шлях російським військам до Білорусі?

То, видається, він глибоко помиляється. Євросоюзу не потрібен новий, хоч і без відверто людожерських нахилів, диктатор у центрі Європи, а Путіну, судячи з усього, давно вже набридло мати справу з норовливим мінським «імператором».

Що ж стосується України, то з подій останніх тижнів слід зробити висновки, і негайно. Головний – що Лукашенко є вкрай ненадійним партнером, тому Українській державі потрібна додаткова допомога, щоби «прикритися» з півночі, та додаткові гарантії своєї безпеки. Ну, а сподівання на революцію в Білорусі слід відкласти доти, доки Україна не подолає наслідки правління режимів Кучми та Януковича, доки не буде ущент демонтований кланово-олігархічний лад, доки середній українець не житиме вільніше, заможніше та спокійніше за середнього білоруса.

…Тим часом, як видається, Лукашенко зробив найфатальнішу у своєму житті помилку: він обрушив репресії на тих, хто б усупереч усьому воював за нього в разі вторгнення «зелених чоловічків» Путіна. Після 25 березня 2017 року в Білорусі, думаю, не залишилось нікого, хто би захищав чинну владу у такій ситуації, бо просякнуті російськими «консультантами» ОМОН, КҐБ й армія в разі чого радо присягнуть новому, куди більш могутньому, «імператорові».