Найновітніші пригоди Шевченківської премії

А ще серед її характеристик зникнуть архаїчність і совковість, як було донині! Вона тепер даватиметься тільки за твори, які є проривними! І, головне, нарешті змінили людей, які вирішували, кому цю премію давати, людей «іще тих часів», провінційних, рустикальних (читай – селюків) на сучасних, постмодерних! Гей-гоп, уперед!

Ви думаєте, я жартую? Ні. На жаль, це все серйозно. Ось відповідні цитати.

«У рамках цієї, зокрема, премії ми вирішили дивитися вперед для того, щоби й українська культура так само дивилася вперед. Уперше ми не відзначаємо людей за їхні досягнення в далекому минулому, а вишукували те, що визначатиме обличчя української культури не лише в Україні, а в усьому світі. І от ті люди, які виходили на сцену, вони якраз і є обличчя завтрашньої України – знайоме, відоме і шановане в світі», - це голова Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка Юрій Макаров.

«Якщо серед характеристик премії раніше були архаїчність, совковість, брак медійності, то тепер це щось сучасне, якісне й українське. Місія премії — визначати найзначніші та найвагоміші твори сьогодення й доносити їх до максимально широкої аудиторії, засвітити твори номінантів та лауреатів, зробити шевченківське синонімом якості. Премія – це про нове, яке заряджає енергією українську культуру. Тобто це про новаторство, сміливість, динамічність, що змінюється щороку, унікальність, а не про щось однотипне, що повторюється рік у рік». Це креативний директор ISD Group Віктор Шкурба, яка займається «розкруткою» премії.

««У галузі культури думка зводилася до того, що премія своя для своїх. Опитувані могли назвати одного-двох членів комітету, торішніх лауреатів… Деякі вчителі назвали Олеся Гончара і Павла Тичину серед лауреатів премії. Ось із такими знаннями про неї і почалася робота. Однозначно одразу не можна повністю змінити премію, популяризувати, але процес пішов. Аби поліпшити комунікацію не лише в шевченківські дні, а й упродовж усього року, відкривають сторінки премії у фейсбуці та інстаграмі». А це вже генеральний директор директорату з питань внутрішньої та гуманітарної політики Офісу Президента Вероніка Селега.

«Тепер це [лауреати премії – С.Г.] дійсні, реальні учасники літературного, художнього, музичного процесів. Часто бувало таке, що професійна спільнота читає імена і – «а хто це взагалі, що вони зробили?», і потрібно ще ґуґлити, і Ґуґл часто не видає, тому що ці люди просто існують поза інформаційним простором і отримують там якісь винагороди. Тобто це була паралельна реальність, яка замінилася якоюсь адекватною оцінкою на реальний художній процес, на реальний процес взагалі… Інші люди тих іще часів визначали характер і критерії відбору. Коли люди були змінені на реальних представників спільноти, коли були змінені підходи і стратегії, відбувся такий перезапуск і, можна сказати, реформа цієї премії, і вона може перетворитися на дієвий інструмент впливу на культуру. Тобто це премія, яка пережила процес декомунізації, була «декомунізована». І, власне, стала премією, яка визначає українську культуру і як вона може жити і розвиватися, - говорить заступниця директора Національного художнього музею України з питань розвитку Ольга Балашова.

Ну, і як вам це все, сказане напередодні та під час вручення Шевченківських премій 2000 року? «Совковість й архаїчність», а ще й «рустикальність» - це не про якихось незначних персон, а і про голів Шевченківських комітетів 2000-х років Івана Дзюбу та Юрія Щербака, про лауреатів премії Оксану Пахльовську й Івана Малковича, Сергія Плохія й Оксану Забужко… А якщо взяти старше покоління, то і про Сергія Кримського та Мирослава Поповича. Так, траплялися серед лауреатів і маловідомі чи не надто талановиті персони (особливо за правління Віктора Януковича), існував – так само у добу Януковича – й очевидний присмак совковості в роботі Шевченківського комітету, проте тут розмова має вестися в іншій, політичній площині.

Що ж стосується «досягнень у далекому минулому», то якраз це і якась «совкова», ба більше – комсомольсько-хунвейбінська стилістика: Ігор Качуровський та Емма Андієвська, Михайлина Коцюбинська та Богдан Горинь, Юрій Барабаш та Юрій Шевельов справді фактично одержали премії за свій сумарний внесок в українську, і не тільки, культуру; проте чи можлива сучасна розвинена, цілісна культура (про доконечну необхідність якої ще за СРСР писали Іван Дзюба та Юрій Шерех-Шевельов) без достойників, які творили не за надто сприятливих, м’яко кажучи, умов упродовж довготривалих десятиліть, не припиняючи своєї культуротворчої діяльності доти, доки були здатними діяти? Втім, якщо хтось наразі скаже, що Шевельов чи Дзюба писали «не проривні» чи «архаїчні» тексти, як на мене, залишиться хіба що покрутити пальцем біля скроні…

Тепер стосовно «дійсних, реальних учасників літературного, художнього, музичного процесів», якими нібито стали тільки цьогорічні лауреати. Дуже сумніваюся у справедливості цього твердження. І передусім тому, що така реальність вимірюється не кількісними, а передусім якісними показниками. Визначення ж дієвості останніх – надзвичайно непроста річ. Агов, як у цьому плані з Василем Голобородьком (не фальшивим, серіальним, а справжнім, поетом-вільнодумцем і лауреатом Шевченківської премії ще 1994 року)? Це дійсний учасник літературного процесу чи ні? А як із першими лауреатами премії – Павлом Тичиною, Олесем Гончаром і Платоном Майбородою (1962 рік)? Тодішній Тичина вже був зламаний – але ж складовою літпроцесу залишилися його геніальні вірші раннього періоду; а роман Гончара «Людина і зброя», попри очевидні відбитки цензури і самоцензури, став-таки проривом для української літератури, і не лише її, у художньому осмисленні Другої світової війни; ну, а «рустикальний» Платон Майборода з його «Піснею про рушник»? Була його творчість «проривом» й «участю»?

До речі, про «прориви». Вони бувають різними – проривами вперед і назад, а то й проривами гребель соціокультурних табу, без яких гине цивілізація, чи навіть проривами каналізації – чи то «справжньої», чи то «духовної», різниця не надто значна, бо і сморід, і небезпека в обох випадках можуть бути значними. Тож не все нове гарне і не все «проривне» позитивне, чи не так?

І взагалі: декомунізація – це добре і правильно. Та чи це гасло вірно використовують деякі його адепти? Ось, скажімо, повний список хорових колективів, які були удостоєні Шевченківської премії за всі часи її існування (за абеткою): ДахаБраха, Дударик, Національна заслужена академічна капела України «Думка», Капела бандуристів імені Тараса Шевченка, Кубанський козачий хор, Національна заслужена капела бандуристів України, Вокальна формація Піккардійська терція, Трембіта, Хор імені Олександра Кошиця, Черкаський державний заслужений український народний хор, Явір. Так, можна мати певні претензії до репертуару тієї частини з них, що виступала в радянський час, так, Кубанський козачий хор, як то кажуть, «скурився» - але премію він одержав у 1990-му, то був зовсім інший колектив… Загалом же культура української пісні завдяки цим колективам зберігалася і розвивалася.

…Автор цих рядків уже не раз писав про підвищення статусу Шевченківської премії та оновлення всього, що з нею пов’язано. Повторю дещо з того, що я пропонував іще 20 років тому. По-перше, ця премія повинна перестати бути державною. Вона має надаватися від імені всього українського загалу, відтак має стати міжнародною, всесвітньою, тобто сумірною з вартістю творчості Тараса Шевченка. Розв’язувати питання щодо присудження премії має міжнародний громадський комітет з достойників української культури з усіх континентів. Президент України може бути одним із рядових членів такого комітету, якщо, звісно, схоче. По-друге, щоб різниця між радянською та пострадянською премією імені Шевченка й оновленою Шевченківською премією була відчутнішою, ймовірно, доцільно залишити Державні премії України не лише з науки, техніки й технології, а й із мистецтва та культури. Справді, чому найвища державна влада не має права відзначати митців за їхній внесок у справу державотворення? По-третє, премія повинна мати гнучкий статус: одні отримають її за тривалу роботу, інші – за окремий твір. Адже потужний вплив на культуру та її розвиток може мати різні форми. І на закінчення. Все намагання «розкрутити» Шевченківську премію, зробити популярними її лауреатів, приречені на провал, допоки телебачення й інші популярні мас-медіа у більшості будуть під контролем олігархів і Москви.

Останній чинник за минулі 20 років набув неймовірних величин і став вирішальним, але про нього нові «шефи» Шевченківського комітету мовчать.