Непрості сюжети навколо Бабиного Яру

Постійно відстежуються пов’язані з цим проектом проблеми, проте запитань досі більше, ніж відповідей. І запитань, які стосуються далеко не другорядних проблем. Одна з найгостріших із них – це проблема розуміння та висвітлення колабораціонізму під час нацистської окупації, і, відповідно, більш чи менш активної участі частини населення тодішньої УРСР у влаштованому нацистами «полюванні на євреїв» і їхньому винищенні. Чи знайде ця драстична проблематика адекватне відображення у майбутньому Меморіальному центрі Голокосту? У тому є певні сумніви, і краще про них говорити вголос зараз, аніж post factum.

Як повідомляють «Еврейские новости», групу істориків, які працювали над концепцією Меморіалу «Бабин Яр», очолив професор Центру досліджень Голокосту та геноцидів в Амстердамі Карел Беркгоф. Він зазначив, що музейна експозиція включатиме розповідь про життя євреїв Києва в перші десятиліття ХХ століття, їхню евакуацію та детальне описання того, як відбувалися вбивства. За словами Беркгофа, вперше в музейній практиці поєднаються радянські й німецькі документи, в яких описуються концтабори й гетто. «Наратив пропонує відвертий, але збалансований погляд на прояви антисемітизму серед місцевих жителів: росіян, українців й інших. Багато з цих фактів були раніше невідомі або замовчувалися», – сказав Беркгоф.

На загал, Беркгоф, мабуть, єдиний знаний західноєвропейський науковець, який добре володіє матеріалом про часи нацистської окупації України та вже довів своє вміння опрацьовувати його. Він є автором ґрунтовної монографії «Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою», яка в українському перекладі вийшла друком у 2011 році. У цій книзі об’єктивно проаналізована ситуація, яка склалася на українській території в 1941-44 роках. Автор головною причиною поразок Червоної армії у перші місяці війни вважає дезертирство та небажання червоноармійців воювати, що мало наслідком масові здачі в полон. Селяни здебільшого зустрічали німецькі війська зі стриманою радістю, а під час окупації рівень життя селянства був вищий, аніж до війни. В містах спершу склалася схожа ситуація, проте голод узимку 1941/42 років істотно змінив настрої. Професор Беркгоф не ідеалізує, втім, жодну групу населення, включно з мешканцями єврейських гетто, показуючи й там наявність корупції, непотизму та співпраці з нацистами. На загал, у книзі зроблений висновок про потужний вплив радянських репресивних практик на формування такої ментальності жителів УРСР, яка зумовила брак солідарності й опору окупантам навіть за найтяжчих обставин.

Проте навіть у разі, якщо згадана група істориків керуватиметься концепцією професора Беркгофа, залишаться серйозны проблеми. Перша з них полягає в тому, що УРСР на схід віл Збруча вже була на той час постгеноцидним суспільством, а на додачу ще й пережила Великий Терор 1937-38 років. Сталися страхітливі деформації моралі та культури, втратило пошану до себе українське звичаєве право. Ціле десятиліття пройшло під знаком силового викорінення будь-яких спроб людської самоорганізації – чи то на макро-, чи то на мікрорівні. А Західна Україна за неповні два роки пережила кілька хвиль масових депортацій. І взагалі, тоталітарний нацистський режим був до «походу на Схід» на загал відчутно м’якшим за радянський тоталітаризм. Чи це буде враховано в  концепції Меморіалу «Бабин Яр»? Чи буде там згадана про сотні тисяч жертв «національних операцій» НКВД, про Биківню, без якої – я переконаний – не став би можливим і Бабин Яр?

По-друге, чи знайде свій відбиток те явище, про яке писав у другій половині 1930-х на еміграції Лев Троцький, тобто дволикий радянський антисемітизм? Так, пишучи про УРСР доби «розвиненого» сталінізму, Троцький констатував: «Мало змінився національний склад бюрократії [тобто до неї належали в основному росіяни та євреї – С.Г.] і, що незмірно важливіше, антагонізм між населенням і бюрократією страхітливо зріс за останні 10-12 років. Про наявність антисемітизму, причому не тільки старого, але і нового, «радянського», свідчать властиво всі серйозні і чесні спостерігачі, особливо ті, кому довелося тривалий час жити серед трудящих мас». А разом із тим – попри позірний інтернаціоналізм, антисемітизм під’юджувався і «згори»: «Бюрократичний централізм немислимий без шовінізму, а антисемітизм завжди був для шовінізму лінією найменшого спротиву». Це також одна з найважливіших передумов трагедії Бабиного Яру.

По-третє, є серйозний сумнів у тому, що термін колаборація надається до позначення співпраці частини населення УРСР з нацистами під час окупації. Адже принаймні частина «східняків» і в ці роки продовжувала вважати більшовиків російськими окупантами, і мала на те реальні підстави (досить згадати лише Голодомор, згортання українізації та нищення української інтелігенції. Що ж стосується «західняків», то абсолютна більшість із них вважала і польську (на Буковині та на півдні Бессарабії – румунську), і радянську влади окупаційними. Бессарабія та Буковина у 1941-му знову були окуповані румунами, вони ж отримали й «Трансністрію» - українські землі між Дністром і Південним Бугом; решта України у 1941-42 роках опинилася під німецькою владою, яка змінила так само тоталітарно-червонопрапорний більшовицький режим. То хто був колабораціоністами за такої ситуації? Як на мене, це поняття, обґрунтоване та дієве для аналізу західноєвропейської ситуації, мало підходить (або взагалі не підходить) для радянських теренів. Як і деякі інші загальноприйняті теоретичні схеми описання владарювання нацизму. Бо ж ішлося, як писав у документальному романі «Бабин Яр» Анатолій Кузнєцов, «священна» війна СРСР проти Гітлера була лишень несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ»…