Олігархічне телебачення і демократія
Канал «1+1» зробив чималий внесок у поразку Петра Порошенка
Днями відомий олігарх Ігор Коломойський заявив в інтерв’ю «Bihus.info», що Петро Порошенко програв президентські вибори в Україні, бо у нього не було телеканалу «1+1»: «Порошенко хотів забрати собі «1+1», але він програв вибори, бо у нього не було «1+1». Йому всі говорили з його оточення – Кононенко, Луценко, а як ти збираєшся на вибори, якщо твій електорат плюси дивиться?». І додав, що Порошенко хотів викупити 50% акцій каналу за 240-250 мільйонів доларів, при цьому начебто тиснув на власників (кінцевим бенефіціарним власником телеканалу є сам Ігор Коломойський, а власником істотної участі – Ігор Суркіс), але ця операція йому не вдалася.
Що ж, популярний і донедавна наче доволі патріотичний телеканал «1+1» (він же «плюси») справді зробив чималий внесок у поразку Петра Порошенка та вивищення Володимира Зеленського. І не тільки демонстрацією трьох сезонів телесеріалу «Слуга народу» із Зеленським у ролі «президента Голобородька» та скетчів за участю «95-го кварталу», а і демонстрацією журналістських розслідувань, які били в одну точку: осердям корупції в Україні є оточення глави держави та він сам. Ну, а з початку виборчої кампанії телеканал, як на мене, перетворився на пропагандистське знаряддя в руках «команди Зе» - як відкритої, публічної, так і залаштункової.
Отож Ігор Коломойський, видається, сказав правду. Разом із тим ця правда зайвий раз засвідчує, що демократія в Україні існує тільки формально, тільки у вигляді гарної обгортки для тих західних політиків, які вважають, наче все зводиться до чесного підрахунку голосів на виборчих дільницях. А тим часом західні демократії побудовані зовсім не так.
Скажімо, у Сполучених Штатах Америки, де телебачення фактично зробило Джона Кеннеді президентом, а радіо першим вміло використав ще Франклін Рузвельт для виграшу на виборах і для здобуття народної підтримки своєму «новому курсу», існують жорсткі правила – як на рівні всієї держави, так і на рівні окремих штатів, – що регулюють застосування цих мас-медіа. Скажімо, дозволена платна передвиборна агітація, але в контексті інших телепрограм діє правило рівних можливостей, тобто якщо теле- чи радіоканал надав ефірний час одному кандидатові, то кожен інший кандидат має право на такий самий ефірний час. Це стосується всіх випадків трансляції зображення чи голосу кандидата в будь-яких програмах, окрім новин чи дебатів. Тобто показ фільму Арнольда Шварценеггера під час боротьби за крісло губернатора Каліфорнії означав би, що всі конкуренти цього кандидата мали отримати від каналу, що показав фільм, аналогічний ефірний час. А це означає, що «плюси» в разі імплементації в Україні американських виборчих норм, змушені були б надати всім (тридцяти з гаком!) конкурентам Зеленського стільки ж ефірного часу, скільки він миготів на телеекрані в різних ролях. А це неможливо за визначенням. Поява ж його на екрані в «день тиші» мала б дуже сумні наслідки і для кандидата в президенти, і для телеканалу…
Ясна річ, норма про рівність можливостей ускладнить життя телеканалів і їхніх власників. Однак зробить умови виборчих перегонів незрівнянно більш чесними і справедливими. Проте на цих виборах якщо хтось і думав про чесність і справедливість, то вочевидь не головні претенденти на посаду глави держави та їхні команди, чи не так?
Тепер про інший вимір проблеми. Нещодавно ізраїльський мільярдер Еяль Офер оголосив про продаж свого пакету акцій телекомпанії «Решіт» у рамках її об’єднання з телеканалом «Есер» і дав зобов’язання впродовж 25 років не брати участь в роботі ринку ЗМІ в Ізраїлі. За погодженням із комісією з децентралізації ринку, цей крок дозволить компаніям Офера претендувати на тендери на виробництво електроенергії. Після відходу холдингу з ринку мас-медіа, комісія зніме свої заперечення проти надання йому доступу до виробництва електроенергії, які ґрунтувалися на обмеженнях, установлених антимонопольним управлінням. Іншими словами, в Ізраїлі власність на ЗМІ несумісна з власністю на інші суспільно вагомі бізнес-ресурси. І хоча Еяль Офер – це найбагатший ізраїльтянин (його статки оцінюються в $ 9,18 млрд, тобто він багатший за Коломойського з Порошенком, разом узятих), цей бізнесмен не є олігархом, оскільки не концентрує у своїх руках банківські ресурси, мас-медіа, енергетичний сектор, транспорт і ще казна що, а на додачу в силу законодавчих обмежень не може прямо впливати на політику.
Ось така вона, демократія, про що громадянин Ізраїлю (і також України та Кіпру) Коломойський має знати. Проте… Крім мас-медіа, він контролює ще й чималий шматок нафтової галузі й авіаційні компанії, прагне повернути контроль над «Приватбанком», і так далі, і таке інше. А чим кращий Петро Порошенко? Попри те, що глава держави за Конституцією не має права займатися підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку, йому належать і корпорація ROSHEN, і колись умаслений 5-й телеканал… Ну, а найбагатша людина України Рінат Ахметов, за даними 24-го каналу, контролює 80 % теплових електростанцій і 85 % видобутку вугілля держави (причому, попри це, Антимонопольний комітет не вважає Ахметова монополістом!), а ще він має холдинг «Медіа Група Україна», найбільшими ресурсами якого є газета «Сегодня» та телеканал «Україна», плюс бізнес-структури у майже у всіх сферах. До 2014 року, розповідали донеччани, у місті навіть їздило чимало таксі, що належали Ахметову…
Який з усього цього можна зробити висновок? Демократія в Україні й надалі залишатиметься позірною, декоративною, якщо не буде знищене всевладдя олігархату, якщо його не замінить нормальний великий бізнес (з усіма своїми гріхами, проте все ж…), якщо медіа-бізнес не буде відділений від усіх інших видів бізнесу (а на додачу – якщо його реальні власники будуть з Росії – уявіть-но, що було б, якби провідні ізраїльські телеканали перебували у руках аравійських шейхів!), якщо не будуть знищені монополії (які ринкові реформи, якщо ринок монополізований?), якщо виборче законодавство не підіграватиме олігархам, якщо… Дуже багато таких «якщо». Дуже важко змінити систему. Але треба – раз і назавжди.