Щоб командувати армією, треба пройти «курс молодого бійця»

Радник обраного президента України Володимира Зеленського з питань безпеки й оборони Іван Апаршин (якого дехто з оглядачів вважає найбільш імовірним претендентом на посаду міністра оборони, а дехто – майбутнім секретарем чи заступником секретаря РНБО) ледь не щодня виступає в ролі одного з провідних українських ньюсмейкерів. То він передасть журналістам свої тези щодо майбутнього улаштування структури ЗСУ, то виступить з приводу руху України до НАТО, то розповість про те, чи реально воєнним шляхом повернути Донбас і Крим. На відміну від багатьох інших членів «команди Зе», Апаршин вміє так триматися перед камерою чи експертною аудиторією, що не справляє враження шоумена. Ба більше: його зауваги з військово-політичних питань засвідчують достатній фаховий рівень.

Але ж хіба випадково у Святому Письмі сказано: «І від усякого, кому дано багато, багато і буде потрібно»?

Отже, читаємо у нотатках Апаршина з безпеки й оборони, поширених журналістами в Інтернеті:

«Питання  безпеки і оборони – сфера  відповідальності Президента.

Ми забезпечимо об’єднане керівництво силами оборони відповідно до принципів і стандартів, прийнятих державами - членами НАТО…

Посаду начальника Генерального штабу буде відокремлено від посади Головнокомандувача Збройних Сил.

Плануванням оборони та стратегічним застосуванням Збройних Сил займатиметься Генеральний штаб, формуванням та підготовкою військ і сил – командування видів Збройних Сил та окремих родів військ, застосуванням військ та сил – об’єднаний оперативний штаб».

В цьому особливу увагу пропоную звернути на ідею про те, що посаду начальника Генштабу ЗС України потрібно відокремити від посади головнокомандувача ЗСУ (не плутати з Верховним головнокомандувачем, яким є президент). Нині вони поєднані. Тим часом на цих посадах потрібні істотно відмінні за військовими навичками, освітою і навіть характерами генерали. Ті, хто хоч трохи цікавиться військовою історією, легко знайде чимало прикладів, що проілюструють цю тезу.

Щоправда, не дуже зрозуміло, де у цій схемі місце Верховного головнокомандувача. Чи він буде декоративним персонажем, віддавши всі важелі генералам? Але ж Конституція забороняє главі держави передавати свої функції навіть найталановитішим і найчеснішим достойникам…

Читаємо далі:

«Протистояти противнику, який переважає нас чисельно та матеріально, буде професійна, добровільна та мотивована армія, взаємосумісна з арміями країн членів НАТО.

Армія буде посилена резервом постійної готовності та системою територіальної оборони».

Стоп-стоп-стоп! Якщо армія добровільна і професійна, то призов до неї має бути скасований. Це вже було за Януковича. Наслідки відомі. Так, від служби у ЗСУ дружно ухиляються і галичани, і кияни – не всі, хоча масштаби такого ухиляння занадто великі як на нормальну країну, проте це не підстава відмовлятися від військової повинності. За умов, коли нам протистоїть Росія, яка може виставити проти України мільйонне військо (з якого більшість буде мало боєздатна, але Москва здавна звикла душити всіх кількістю, а не якістю вояків), навіть 200-тисячних ЗСУ плюс 200-тисячної резервної армії буде замало. До речі, звідки з’явиться резерв постійної готовності та система територіальної оборони, якщо не буде призову до ЗСУ?

«Командири та органи управління тактичного та оперативного рівня отримають максимально можливу самостійність у прийнятті рішень щодо відсічі збройної агресії.

Жодного метра нашої території ми не віддамо ворогу».

З першим можна погодитися, друге – або вкрай нечітке формулювання (неприпустиме в таких випадках), або відверта дурниця. Ворог уже захопив чималі території України, він здатен просунутися далі, хоча й не безкарно. Тож головне тут – не визнавати загарбань і робити все, щоб повернути їх під контроль України. А от у плані оперативно-тактичному буває, що краще на якийсь час поступитися шматком своєї території, щоб заманити туди ворога, оточити та безжально знищити його сили.

«Контрактники отримуватимуть грошове забезпечення на рівні країн - членів НАТО, матимуть пріоритетне право вступу до навчальних закладів, безкоштовну освіту, медичне страхування тощо».

Чудово! А де взяти кошти, щоб платити українським воякам на рівні британських й американських? Чи навіть польських і литовських? Утім, як на мене, резерви є: зрізати у сто разів зарплати деяким топ-чиновникам, у десять разів – суддям (від цих персонажів нерідко тільки шкода державі й людям), обкласти спеціальним податком олігархів тощо. І тоді на рівень польських жолнежів вийти можна. Проте хто обкладе спец податком, скажімо, Ігоря Коломойського, а? Та й Ріната Ахметова ніхто не зачепить…

І нарешті, як на мене, головне. Іван Апаршин стверджує:

«Буде забезпечено відкритість фінансової інформації щодо функціонування сектору безпеки і оборони та доступ громадськості до контролю ефективності використання кожної копійки виділених фінансових ресурсів… Ми забезпечимо прозорість державного оборонного замовлення та створимо конкурентні умови для приватного бізнесу та державних підприємств… Буде забезпечено відкритість фінансової інформації щодо функціонування сектору безпеки і оборони та доступ громадськості до контролю ефективності використання кожної копійки виділених фінансових ресурсів».

Для іншого Інтернет-джерела Апаршин заявив ще радикальніші речі:

«Бюджет Міністерства оборони буде максимально відкритий для громадськості. Кожна людина матиме можливість проконтролювати кожну копійку, ефективність використання і доведення її до солдата. Ми не збираємося продовжувати практику приховування видатків на якісь закриті програми і незрозумілі нікому проекти».

Простіше кажучи, полегшимо роботу ворожої розвідки і зробимо для неї максимально доступними всі можливі дані про нинішній стан ЗСУ і про перспективи – найближчі та віддалені – їхнього розвитку.

Коментуючи ці засадничі пасажі, координатор групи «Інформаційний спротив» військовий журналіст Костянтин Машовець написав у Facebook, що «його (Апаршина – С.Г.) тре на курси підвищення кваліфікації відправляти, якомога скоріше». І ще чимало іншого, проте з використанням нецензурної лексики, тож тут я цитувати ці коментарі не стану, цілком погоджуючись із ними за змістом (як автор десятка книг і брошур, присвячених військово-політичній тематиці та як старший сержант другої половини 1970-х років).

Одне слово, плив-плив Апаршин, та й на березі втопився. Схоже, стиль «95-го кварталу» - щось заразне, що змушує комікувати серйозних людей…

Але менше з тим – до формування нового керівництва ЗСУ є ще час. А тому всім претендентам на керівні посади у військовій сфері варто було би з’їздити на фронт, побувати під кулями та мінами, посидіти в окопах. Сам же Володимир Зеленський мав би ретельно вивчати військову справу. І в цьому процесі для початку пройти «курс молодого бійця». А далі – ще й польові тактичні навчання, бажано з обкаткою танками, коли ти сидиш у траншеї. І з атакою вслід за вогневим валом, разом із Апаршиним.