Сталін та «остаточне розв’язання» єврейського питання в СРСР
Помилка Віктора Шендеровича
«У Москві знову показовий процес. Цього разу майже виключно проти євреїв. Радек й інші. Фюрер іще сумнівається, чи є в процесі прихована антисемітська тенденція. Можливо, Сталін все ж бажає позбутися євреїв. І серед військових, здається, присутній сильний антисемітизм. Отже, з увагою стежитимемо за подальшим».
Це – запис від 25 січня 1937 року зі щоденника доктора Йозефа Геббельса, рейхсміністра народної освіти та пропаганди нацистської Німеччини. Що ж, політичний нюх у цього персонажа був винятковий, хоча масштабні прояви державного антисемітизму в СРСР почалися дещо пізніше...
Чого це згадалося? А тому, що під 9 травня у прямому ефірі «Эха Москвы» виступав відомий російський письменник Віктор Шендерович, і на нього напосіли «гвардійці» російського ж письменника, а заодно й політика та одного з вожаків бойовиків на Донбасі Захара Прилєпіна: мовляв, ти тут лаєш Сталіна, але ж Сталін порятував євреїв від Голокосту, інакше би з вашої шкіри нацисти поробили абажури для настільних ламп! Відповідь Віктора Шендеровича у Facebook була гідною та правильною (за єдиним винятком):
«Спасение получилось знатное, ага. «Гуталин» дружил с Гитлером, делил с ним карту Европы и снабжал стратегическим сырьем, когда Освенцим и Дахау уже работали вовсю. Там уничтожали еще не советских евреев – уничтожали польских, немецких, голландских... Это совершенно не мешало великой дружбе народов! Советских же евреев (как и весь советский народ) Сталин бросил в жерло ада, проспав нападение друга Адольфа на СССР... Полтора миллиона советских граждан (не только евреев, разумеется) были уничтожены в гитлеровских концлагерях во время Второй мировой войны, – войны, которую два бандита спланировали и развязали на пару... Уцелевших узников концлагерей освобождали и советские войска, и войска союзников, и не Прилепину учить меня благодарности. А Сталин... Сталин просто отложил окончательное решение еврейского вопроса на будущее... Я благодарен товарищу Сталину за то, что он сдох, не успев осуществить уже подготовленную им депортацию евреев. Успел бы – меня бы и не было, скорее всего. А так – вот, родился и получил шанс, под старость, ознакомиться с творчеством Захара Прилепина...»
Так от, у цій констатації неправильним (не з оціночної, а з фактологічної точки зору) є теза, що Сталін, мовляв, відклав «остаточне розв’язання єврейського питання» на майбутнє, тобто на повоєнний час. Ні, Сталін почав це «розв’язання» одночасно з початком Другої світової війни, і не тільки в тому плані, що дружив з Третім Рейхом і всебічно допомагав йому.
Ось свідчення людини, яка була не лише спостерігачем, а й учасником подій на визначеному Угодою про дружбу та кордон від 28 вересня 1939 року рубежі між Третім Рейхом і Радянським Союзом. Йому, Генріху Герлінгу-Грудзинському, вихідцеві з сім’ї асимільованих євреїв, пощастило: він відбув лише два роки ҐУЛАҐу, потім у складі армії Андерса героїчно воював в Італії, а по війні разом із Єжи Ґедройцем заснував журнал «Культура» і став одним із найвідоміших у світі польських письменників. У російському перекладі в Лондоні вийшла його книга «Иной мир: Советские записки», фрагмент із якої я наведу: «Зимой 1939/40 года вдоль всего течения Буга разыгрывались невообразимые сцены, в которых содержалось едва лишь предчувствие того, что уже неуклонно надвигалось, чтобы погрузить миллионы жителей Польши в пятилетнюю агонию медленной смерти. Немцы не задерживали беглецов, но дубинками и прикладами давали им на дорогу последний показательный урок своей философии «расового мифа»; по ту сторону демаркационной линии в длинных тулупах, буденовских остроконечных шлемах и со штыками наголо стояли стражники «классового мифа», приветствуя скитальцев, бегущих на землю обетованную, спущенными с поводка овчарками или огнем ручных пулеметов. На двухкилометровой нейтральной полосе вдоль Буга в течение декабря, января, февраля и марта – под голым небом, на ветру и морозе, под снегопадом располагались обозом толпы бедолаг, укрытых перинами и красными одеялами, жгущих по ночам костры... Большинство возвращалось обратно, под немецкую оккупацию, где в течение следующих лет они почти все без остатка погибли в крематориях Освенцима, Майданека, Бельзена и Бухенвальда; часть, однако, не сдавалась и упорно ждала удобного момента. В течение этих нескольких месяцев сквозь щели в демаркационной линии все-таки удалось протиснуться большому числу беженцев».
Але ті, кому вдалося «протиснутися», недовго тішилися ілюзією порятунку. Справа в тому, що вже 10 листопада 1939 року (оперативно!) політбюро ЦК ВКП(б) створило спеціальну комісію на чолі з Берією, якій доручалося «точно учесть количество беженцев и организовать работу по целесообразному использованию части беженцев как рабочей силы, а также рассмотреть вопрос об обратной эвакуации остальной части их».
Назад одразу ж відправляли «соціально чужі» і політично неблагонадійні «елементи», а також літніх осіб, хворих, інвалідів, вагітних. Іншим було запропоновано або «добровільний» від’їзд на важкі роботи на півночі і сході СРСР й отримання радянського паспорта, або примусову депортацію на окуповану Німеччиною територію. Частина втікачів обрала «добровільно-примусову» працю, умови якої ненабагато відрізнялися від того, що було в таборах ҐУЛАҐу, частина відмовилася, вимагаючи відправити їх до Франції чи Британії або до Палестини. Всіх їх депортували до німецької зони окупації. Хтось зумів явочним шляхом влаштуватися на проживання в прикордонних містах і містечках України і Білорусії. Їх чіпали вибірково, за політичними та майновими ознаками. За період з вересня 1939-го по травень 1941 року в західних областях УРСР і БРСР було заарештовано близько 25 тисяч «неправильних» євреїв із Польщі. Станом на червень 1941 року в ҐУЛАҐу перебувало до 11-12 тисяч євреїв з приєднаних до СРСР регіонів. А в червні розпочалася нова хвиля масових арештів і депортацій у західних регіонах України та Білорусі. Тут євреїв заарештовували за звинуваченнями у «сіонізмі», тобто за те, що вони були свідомими євреями (реально далеко не всі з них були політичними сіоністами). Кого не встигли вивезти до ҐУЛАҐу, тих розстріляли при «очищенні» в’язниць; так, приблизно 10% знищених «компетентними органами» при залишенні Червоною армією Львова, були звинувачені в «сіонізмі»...
А поряд із тим уряд Рейху через структури сумнозвісного обергрупенфюрера СС Райнгарда Гейдріха звернувся до своїх колег з Раднаркому СРСР із пропозицією прийняти велику кількість євреїв. Начальник переселенського управління Чекменьов 9 лютого 1940 року так доповідав голові Раднаркому Молотову: «Переселенческим управлением при СНК СССР получены два письма от Берлинского и Венского переселенческих бюро по вопросу организации переселения еврейского населения из Германии в СССР – конкретно в Биробиджан и Западную Украину. По соглашению Правительства СССР с Германией об эвакуации населения на территорию СССР эвакуируются лишь украинцы, белорусы, русины и русские. Считаем, что предложения указанных переселенческих бюро не могут быть приняты». За деякими даними, йшлося про мільйон, а то й півтора євреїв...
Сучасний американський історик Ян Гросс зробив підрахунок жертв серед мирного населення у німецькій і радянській «зонах інтересів» на теренах колишньої другої Речі Посполитої з 1 вересня 1939-го по 22 червня 1941-го. І вийшло, що за вказаний проміжок часу радянська влада репресувала у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, і не лише українців чи поляків – євреїв у ті роки «компетентні органи» знищили більше, ніж есесівці та поліцаї!
А тим часом колесо історії котилося, і на початку 1941 року справа дійшла до «етнічних чисток» у радянських наукових закладах. Був у ті часи Інститут світового господарства та світової політики, на чолі з академіком Варгою. І от на цей інститут була напущена комісія ЦК, яка 11 квітня 1941 року констатувала: «...В институте лишь незначительная часть должностей, как правило второстепенных, замещены русскими людьми. Так, из 68 старших научных сотрудников русских только 20 человек. Из 16 референтов – пять человек, из 13 аспирантов – четыре человека... Среди руководящих работников (дирекция, заведующие секторами) – только два человека русских... Приводим некоторые данные о некоторых руководящих работниках:
- Левина Ревекка Сауловна – заместитель директора института, член ВКП(б) с 1918 года. Родители живут в Америке, в 1931–1932 годах ездила туда к родителям...
- Леонов Исаак Соломонович – ученый секретарь, член ВКП(б) с 1919 года.
- Геллер Лев Наумович – руководитель сектора рабочего движения, член ВКП(б) с 1904 года, в 1917-1919 годах – в группе интернационалистов.
- Лемин Иосиф Михайлович – руководитель сектора международных отношений... Член ВКП(б) с 1925 года, в прошлом – троцкист, сын купца.
- Мендельсон Лев Абрамович – руководитель промышленного сектора, член ВКП(б) с 1918 года. В 1917-1918 годах – в «Поалей Ционе», троцкист.
- Мельман Софья Моисеевна – руководитель колониального сектора, член ВКП(б) с 1919 года. В 1917 году – в партии эсеров.
- Варьяш Ирма Альбертовна – руководитель конъюнктурного сектора, член ВКП(б) с 1928 года. Мать, две сестры и два брата – в Венгрии.
- Гельбрас Петр Соломонович – руководитель французского сектора, член ВКП(б) с 1920 года.
- Фаргаши Бела Самуиловна – руководитель немецкого сектора... член ВКП(б) с 1930 года. В 1918–1919 годах – в социал-демократической партии Венгрии».
Інакше кажучи, був знайдений надійний принцип для «чистки» кадрового складу цього інституту: осіб «неправильного» етнічного, а іноді й класового походження, пропонувалося замінити надійними молодими кадрами, ясна річ, «русскими людьми». Але почалася війна з Німеччиною, і тому чистку провели вже після війни. Хоча і під час війни ЦК ВКП(б) та «компетентні органи» у багатьох важливих сферах діяльності масштабно «зачищали» осіб єврейського походження. Доходило до напіванекдотичних ситуацій: оскільки не завжди кваліфікованих фахівців з «неправильними» прізвищами можна було замінити, то десяткам військових кореспондентів видавали документи на інші, «исконно русские» імена та прізвища. Підкреслюю: військовим кореспондентам, офіцерам-фронтовикам, втрати серед яких були вельми значними. Тому ЦК (тобто в кінцевому підсумку Сталін) мирився з цим – мовляв, нехай поки що працюють, якщо замінити їх ніким, але бодай на символічному рівні ми «остаточно розв’язали» єврейське питання. Ну, а по війні майже всіх військових кореспондентів з «неправильним» походженням викинули геть, і добре, якщо тільки залишили без роботи...
Отож «остаточне розв’язання» єврейського питання в СРСР Сталін розпочав одночасно з початком Другої світової війни, разом із тим чимало допомігши «другу Адольфу» у його намаганнях такого «розв’язання». І хто візьметься порахувати, скільки єврейських життів на сталінському рахунку?