Туреччина: не панікуймо, але і не плекаймо ілюзій

Проте мова не про саму цю операцію, про її мотивацію, обґрунтованість чи необґрунтованість, а про дещо інше – про тло, на якому вона розгортається, та про небажання надто багатьох інтелектуалів і політиків адекватно бачити й оцінювати діяльність турецької влади та її наміри.

Але спершу кілька цифр. Лише за два дні, за повідомленням турецької державної інформагенції Anadolu, за критику воєнної операції на півночі Сирії в соціальних мережах були затримані 186 осіб, 24 з них офіційно арештовані (а це значить, що їхні справи розглядатиме суд). Їх звинувачують у «провокуванні суспільства на ненависть і ворожість» і «веденні пропаганди на користь терористичної організації». Загалом розслідування, проведене службами безпеки, показало: пости з критикою операції в Сирії в соцмережах опублікували майже 840 чоловік, причому 62 акаунти були відкриті на території Німеччини, Англії та Франції після початку цієї операції. Влада проводили аналогічні розслідування після двох попередніх транскордонних воєнних операцій. Понад 300 осіб були затримані за постами в соцмережах з критикою лише однієї з них – операції на півночі Сирії у січні 2018 року.

Що стоїть за цими цифрами? Той незаперечний факт, що соціальні мережі й увесь Інтернет у Туреччині повністю перебувають під контролем спецслужб, а свобода слова прямо пов’язана з несвободою після того, як це слово стало публічним (не забуваймо, що у «світовому павутинні» чимало осіб із різних причин добре маскуються, але, як бачимо, для спецслужб це не перешкода). Куди там Росії, на яку за арешти юзерів після постів у соцмережах українські журналісти виливають чимало справедливого гніву! А от щодо дій влади Туреччини – майже повна мовчанка. Чи, можливо, вітчизняні журналісти солідарні з кваліфікацією дій курдських повстанців як «терористів»? Але як тоді бути з «терористами» УПА? І що робити з класичним віршем Василя Симоненка «Курдському братові»? Знову заборонити, як у радянські часи, чи зробити вигляд, що його не існує, як не існує і курдської проблеми? А вірш тим часом настільки радикально-чіткий, що за його публікацію турецькі спецслужби по голівці не погладять:

…О курде, бережи свої набої,

Але життя убивців не щади.

На байстрюків сваволі і розбою

Кривавим смерчем, бурею впади.

Веди із ними кулями розмову:

Вони прийшли не тільки за добром,

Прийшли забрати ім’я твоє, мову.

Пустити твого сина байстрюком…

Думаю, що не є таємницею згортання крок за кроком у Туреччині бодай недосконалої, але демократії й установлення в ній авторитарного режиму, за якого інституційна ротація еліт унеможливлена. Не є таємницею поступова ліквідація започаткованого Ататюрком світського характеру держави та відродження імперських претензій (т.зв. «османізму»), тобто прагнення стати лідером ісламського світу. Нарешті, не є таємницею і шантаж офіційною Анкарою країн Євросоюзу та НАТО – мовляв, мусите поводитися чемно та лояльно, щоб ми не робили, а то випхнемо до Європи нові мільйони т.зв. «біженців» із Сирії (насправді ж – переселенців, бо абсолютна більшість із них не має наміру повертатися на батьківщину). До речі, постає закономірне запитання: а якою була роль певних кіл Туреччині в організації ледь не нашестя таких переселенців (у першій хвилі якого було чимало молодих здорових чоловіків з радикально-ісламістськими інтенціями) до Європи, що немалою мірою спричинило нинішню кризу в ЄС, включно з Brexit?

Принагідно: як там зветься турецька воєнна операція у Сирії? «Джерело миру»? У 2008 році російська агресія проти Грузії мала назву «Примушення до миру»… А в Орвелла у класичному романі-антиутопії «1984» військове міністерство звалося «міністерством миру»…

На це можуть сказати: все назване переважує те, що Туреччина є важливим стратегічним партнером України, бо вона підтримує кримських татар і не визнає анексію Москвою Криму. Відтак позиція Анкари щодо Криму для України переважує всі її реальні й уявні гріхи. Без сприяння особисто президента Ердогана не вдалось би звільнити з російських в’язниць тих знакових діячів кримськотатарського руху, які вийшли на волю в останні роки. А кримськотатарська діаспора в Туреччині, і не лише вона, за дозволу та сприяння влади, активно допомагає своїм братам і сестрам у Криму.

Не заперечиш: це посутня правда. Проте такою самою посутньою правдою п’ять років була констатація того, що Росія є найважливішим торговельним партнером України, що без купленого у «Газпрому» палива зупиниться наша економіка, що культурні зв’язки двох народів важливіші за політику, а різні поліцейські неподобства у сусідній країні – то, мовляв, її внутрішня справа. Чи не схожа логіка тих, хто «в ім’я стратегічних інтересів держави» готовий заплющити очі на всі ті, м’яко кажучи, неподобства, що їх чинять сусідні авторитарні та неототалітарні режими? І ще одне, мабуть, найважливіше: чи не варто замислитися, які цілі насправді ставить перед собою офіційна Анкара щодо Криму? Це все ті речі, які слід ретельно осмислити аналітикам і політикам України.