У Росії до війни на церковному фронті проти України долучились навіть ліберали

Бог оселився у Москві, а Христос був росіянином. Таке враження виникає від читання текстів російських ліберальних інтелектуалів певного ґатунку, присвячених набуттю українською Церквою автокефалії. І хоча ці персонажі демонстративно переймаються долею християнства, де-факто їхня мета полягає в захисті російського імперіалізму та його надвірної квазірелігії. З-поміж низки таких текстів звернімося до двох, написаних представниками середнього покоління інтелектуалів Росії, начебто опозиційними до влади: протодияконом богословом Андрієм Кураєвим та філософом й журналістом Максимом Горюновим.

Апостоли московської церкви

«УПЦ не потрібна автокефалія. РПЦ не потрібна Україна. Те, що дійсно потрібно всім православним, – це праця думки і совісті. Праця, яка скувала б язики від повторення фейків і пропагандистських штампів. Праця, яка перевела б розмову про церкви, їхній устрій та історію з режиму самовихваляння в режим критичної рефлексії. Це потрібно хоча б для того, щоб ми могли змінювати себе самі, а не просто «прогинатися під мінливий світ», слідуючи волі зовнішніх критиків і політиків… Тому я не за і не проти укроавтокефаліі. Нехай це, загалом дрібне питання, вирішують самі українці. А вирішивши, виявлять, що вселенське щастя разом з томосом не настало. І отримали вони навіть не клон Моспатріархії, а щось набагато гірше – бо всі хвороби нашого єпископату і духовенства природним чином перейдуть в нову структуру, але якщо наші «сергіани» політиканствували і стукали [тобто доносили – ред.] по неволі, то ці будуть робити те ж саме у своє задоволення, з ентузіазмом, з підйомом… Самоусвідомлення себе багатонаціональною церквою робить носія усвідомлення все ж трішки ближчим до Євангелія, ніж позиціонування себе як церкви суто національної і заснованої саме заради національних інтересів… Я не за українську автокефалію і не за фанарського патріарха. Я за те, щоб людей не обманювали, щоб їх не занурювали у світ фантомів і вже тим більше не нацьковували битися і вмирати за ці фантоми».

Це – Андрій Кураєв. Наступний – Максим Горюнов (у його тексті я дозволив собі розставити коми та крапки відповідно до правил граматики):

«Важливо мати на увазі, що для християнина питання національної церкви – це технічне питання. Християнина цікавить Христос… У порівнянні з дебатами про те, скільки природ було у Христі і чи були реальні Його муки, нарада, яку змінює структуру підпорядкування єпископів, – це незначний рівень. Та увага, яку отримала автокефалія України, говорить нам про те, що українці не вірять в Христа. Вони вірять в Українську Націю. Сьогодні українські священики де-факто залишившись без пастви (без тих, кому цікаві Христос і Євангеліє), змінили профіль: тепер вони служать не Христу, а Нації. Храми Христа тепер храми Нації. У цьому, до речі, немає нічого незвичайного. Польські ксьондзи – вони спочатку польські, а потім ксьондзи. Теж саме і у словенських ксьондзів, і в італійських. Скрізь Нація прийшла на заміну Христу. Підбиваючи підсумок: Ніцше мав рацію, коли сказав, що Бог помер. Просто він забув додати: Бог помер, хай живе Нація!»

На службі Сталіна й Путіна

Як прокоментувати обидва ці (і схожі на них) тексти? Найперше, вони містять неявні, але цілком очевидні апріорні твердження, що РПЦ є істинно християнська церква, що автокефалія РПЦ органічна і корисна, на відміну від автокефалії української Церкви, що під омофором Московського патріархату християнин може вільно шукати істину та що саме цей патріархат не пов’язаний напряму з нацією й державою.

Тим часом назва Російська (не яка-небудь!) церква говорить сама за себе, автокефальні православні церкви у Європі «прив’язані» до націй і держав, а протодиякон Кураєв сам же в останні роки переконливо довів, що якісь конструктивні речі в межах РПЦ неможливі, що її верхівка далека від християнських принципів – і так далі.

Що цікаво: якщо згадати численні й дошкульні інвективи Кураєва на адресу ієрархів РПЦ і всієї цієї структури («сергіан», тобто створеного Сталіним Московського патріархату), то для православних України цілком логічно вийти з-під омофору РПЦ, щоб жити по-християнськи, в тому числі й для духовенства, яке не хоче плазувати перед Путіним і Кирилом.

Але Кураєв твердить: ні, стане значно гірше, бо «всі хвороби нашого єпископату і духовенства природним чином перейдуть в нову структуру». Чому? Немає відповіді. А чому священики ПЦУ стануть донощиками-ентузіастами? Тому, що «хохли» – це люди другого ґатунку? Чому Кураєв, услід за ієрархами РПЦ і путінськими пропагандистами, зневажливо зве Вселенського патріарха «фанарським»? І взагалі: невже багатонаціональна в силу свого імперського характеру РПЦ ближча до євангельських істин, аніж Болгарська чи Грузинська церкви? І невже ж Україна – фантом, і принцип церковної автокефалії – теж фантом?

Ну, а щодо істинно християнських засад російського православ’я, то їх заперечував такий знаний історичний діяч, як полковник Іван Богун, на цій підставі відмовившись присягнути московському цареві. Тарас Шевченко теж неодноразово називав московську церкву «язичницькою», говорячи про поклоніння «потворним суздальським ідолам» та забруднення і знівечення проголошеної апостолами «прекрасної, світлої істини»…

Що ж стосується тверджень Максима Горюнова, то, по-перше, саме РПЦ «націоналізувала» християнство, коли оголосила себе носієм істини, а Україну своєю канонічною територією, бо, мовляв, українці та росіяни – один народ (що не завадило її ієрархам під час поїздок на Донбас до 2014 року називати місцеве населення «особливим народом», підсилюючи там сепаратистські настрої). По-друге, виходить, що саме з Москви йде світло Христового вчення, і поки українці молилися в храмах РПЦ, вони були християнами, коли перестали це робити – втратили це. По-третє, всі національні православні церкви в такому разі вбили Бога (включно з РПЦ, яка тривалий час боролася за автокефалію). І взагалі, церква, яка не покаялася за своє холуйство перед Сталіним, за суто язичницьке вшанування його як живого бога, за участь разом із чекістами у знищенні УГКЦ і загарбанні її храмів – чи є вона церквою не за назвою, а за суттю?

…Російський соціолог-політемігрант Ігор Ейдман нещодавно написав: «У путінського агітпропу існують дві пропагандистські версії війни проти України: для безумовно тупих і для умовно «розумних». Перша розрахована на масового російського телеглядача, друга – на західну публіку й інтелігенцію всередині країни. Масова версія тривіальна: у всьому винна «бандерівська хунта», а «настамнет». Елітний варіант складніший: обидві сторони винні в «громадянській війні» в Україні і в «конфлікті» між Україною і Росією… Підлість, звичайно, нечувана. Грабіжників прирівнюють до господаря підпаленого і пограбованого будинку, який намагається дати їм відсіч. Жертву засуджують за спроби чинити опір грубому насильству».

Саме в річищі такої пропаганди і працюють «ревнителі християнства» з Росії, які насправді є членами тієї спільноти, яку російська ж дослідниця Лілія Шевцова назвала «колективним Путіним».