В кризових ситуаціях Україна постає як «Держава Війська Запорозького»

Весна 2014 року. Російське вторгнення до Криму. Кричуща безпорадність нової державної влади, недієздатність спецслужб, антитерористичних груп і військового командування. Хаос, невпевненість, роздрай серед особового складу більшості військових частин і кораблів, поєднані з відвертою зрадою частини командного складу. Є у Києві люди, які знають, як слід діяти, – але їх ледь не тримають за руки, бо «жоден танк не повинен вийти з казарм», як висловилася одна впливова особа з претензією на лідерську роль.

А невдовзі, коли Крим іще не був «зачищений» від усього українського, розпочався підготовлений кадрами з-за «поребрика» антидержавний заколот на Донбасі, у Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні… Майже повністю розвалені росіянами (яких поставив на чільні посади Янукович) ЗСУ та СБУ опору не чинили. І тоді за зброю взялися представники громадянського суспільства. А вони за визначенням не могли не ототожнювати себе з Україною, з її долею, вони не були новітніми аватарами сумнозвісного Відкуна Квіслінґа, якого по Другій світовій справедливо розстріляли і який став символом зради.

Відтак, коли силові структури продемонстрували нездатність у Криму (хтось не здавався до останнього, проте ніхто не чинив збройного опору), коли ЗСУ, МВС і СБУ не змогли втримати Донбас, коли в Одесі місцеві сили МВС виступили на боці проросійських бойовиків, – самочинно діяти почали вояки-добровольці. А ще – волонтери, які замістили державні служби підтримки та забезпечення учасників бойових дій. Без їхніх зусиль і жертв російську агресію не вдалося б зупинити та відбити половину Донбасу. Звісно, росіян усе одно зупинили б – але під Вінницею чи Львовом. А так був виграний час, поки ЗСУ одужали й розгорнулися, поки було хоч і не найкращим чином, але налагоджене постачання фронту необхідним і медична допомога пораненим. Власне, і далі добровольці та волонтери не припиняли своєї діяльності, хто влившись у лави ЗСУ, Нацгвардії та офіційних тилових служб, а хто ні.

До чого я все це згадую? А до того, що в кризових ситуаціях Україна постає як «Держава Війська Запорозького», і завдяки цьому тримається. А зараз хіба у світі (і в Україні) не кризова ситуація? Не випадково Дональд Трамп порівняв її з війною, а експерти зазначають, що втрати на цій війні можуть сягнути рівня втрат у Другій світовій…

Варіанти: поганий і найгірший

Не стану переповідати деталі чинної ситуації – вона постійно змінюється. Зазначу головне: постійне запізнення виконавчої та законодавчої влади з реакцією на пандемію коронавірусу, низьку укомплектованість (а по деяких показниках відсутність) необхідного для медичної сфери оснащення, незначну, якщо не сказати нікчемну. фінансову забезпеченість заходів задля призупинення поширення пандемії тощо. Показовою щодо цього є кричуща розбіжність оцінок стосовно наявності в країні працюючих апаратів штучної вентиляції легенів – від кількох сотень до кількох тисяч. Утім, скептики кажуть, що число апаратів ШВЛ само по собі не має значення – головне, яка кількість медперсоналу навчена грамотно з ними працювати і скільки такого медперсоналу є в резерві – адже рано чи пізно, а велика частина медиків захворіє. І взагалі, чи вистачить місць у лікарнях навіть для тяжкохворих і чи достатньо буде лікарів і середнього медперсоналу для догляду за ними?

Погляньмо на статистику. Нині, за оцінками експертів, зараженим Covid-19 є 1 із 1000 громадян країн ЄС, хоча ця цифра і відрізняється у різних державах. Скільки невиявлених інфікованих серед десятків тисяч українців, що повернулися і повертаються з ЄС? Скількох жителів України вони вже інфікували, повернувшись додому? За оцінками академіка Сергія Комісаренка, біохіміка й імунолога, офіційну цифру інфікованих слід помножити щонайменше на десять… При цьому, як уже встановлено, за відсутності обмежувальних заходів один хворий за місяць устигає в середньому інфікувати до півтисячі люду, а в разі запровадження жорстких карантинних заходів ця цифра знижується до 10-15 (повністю уникнути контактів неможливо: лікарі, поліцейські, енергетики, соціальні працівники входять до груп ризику навіть за найсуворішого карантину).

Утілення в Україні найпесимістичнішого варіанту розвитку подій дасть уже на початок травня мільйон інфікованих коронавірусом, тобто не менше від 200 тисяч серйозно хворих. Це може мати наслідком крах системи охорони здоров’я та тяжку кризу всієї держави внаслідок масового зараження медиків, комунальників, працівників стратегічних підприємств і систем постачання харчами, поліцейських, військовиків, урядовців тощо. Смертність же за таких обставин вочевидь перевищить 10%; можливо, саме це спонукало міністра охорони здоров’я (тепер уже колишнього) Ємця виступити з заявами про те, що пенсіонери усі помруть і що не варто лікувати трупи, тобто літніх людей.

Іншими словами, настрої «нагорі» схожі на ті, які були навесні 2014 року в політичному бомонді України: зупинити ворога неможливо, залишається сподіватися на диво. Тоді таке диво сталося, а зараз?

Чи станеться диво?

Звісно, дії громадянського суспільства, добровольців і волонтерського руху в умовах пандемії істотно відрізняються від заходів із відсічі збройної агресії. Але волонтери вже вступили у двобій із коронавірусом, затикаючи «дірки» офіційної медицини, доповнюючи заходи з успішного проведення карантину, мобілізуючи жителів своїх регіонів й України в цілому – все, як завжди.

Цілу панораму діяльності волонтерів дала Ольга Комарова («Знову на передову: волонтери проти коронавірусу»), тож не стану повторюватися. Наталія Пушкарьова, уповноважена президента з питань волонтерської діяльності, окреслила напрями, де потрібна участь волонтерів, водночас назвавши і деякі речі, що засвідчують нехтування з урядового боку як волонтерами, так і реальною боротьбою з коронавірусом. Але вже зараз видно, що без незрівнянно більшого залучення громадянського суспільства оптимістичний варіант розвитку подій неможливий. А тут є серйозні проблеми. Адже чинна влада стала владою, спираючись переважним чином на підтримку негромадянського суспільства, на настрої «акакаяразница». Ці люди не здатні на самопожертву в ім’я своєї країни, її народу. Громадянське ж суспільство не довіряє владі майже суцільно і не надто налаштоване на співпрацю з нею.

А формулу співпраці слід шукати. Бо хто замінить вибулих поліцейських, управлінців, медиків? Потрібен чималий медперсонал, здатний працювати в інфекційних блоках і з апаратами ШВЛ – де його взяти? Чи змиритися зі смертями десятків тисяч українців? Або держава мобілізує студентів-медиків до лікарень і на швидку підготовку до складної роботи, або старшокурсники самі мають стати добровольцями. Поліцію підіпруть ветерани-фронтовики, доставку продуктів замкненим у самоізоляції візьмуть на себе волонтери – і так далі. Тоді, можливо, станеться диво, й Україна не прийде до катастрофи. Та з тими, хто сповідує біля владного керма «акакаяразница», таке диво неможливе. Треба, щоб або їх змінили, або вони змінилися…