Стратегія історичної політики. Чому це потрібно Україні

Вибух повномасштабної російсько-української війни зробив невідворотними корінні зміни в українській історичній політиці. Питання лише в тому, як здійснити їх не на шкоду, а на користь державі, зокрема – зміцнити її перед лицем російської агресії.

Українська гуманітарна стратегія у ХХІ столітті зазнавала драматичних змін залежно від загального зовнішнього та внутрішнього становища держави, а надто від прихильності першої особи. Так, після перемоги Помаранчевої революції 2004 року і приходу до влади Віктора Ющенка закінчився період «багатовекторності» Леоніда Кучми, коли російські та українські наративи співіснували в одному просторі. Трагедія Голодомору перестала бути лише академічною проблемою, вийшовши в публічну площину і ставши одним з наріжних каменів української ідентичності. Не обійшлося, втім, і без курйозів – наприклад, згадування доречно й недоречно Трипільської культури. Також на цей період припали і перші російсько-українські меморіальні конфлікти – через винуватців Голодомору та роль українців у перемозі над ІІІ Райхом. Саме у цей час Кремль вперше відкрив для себе спокусливий механізм звинувачень України у реабілітації нацизму.

За Віктора Януковича до шкільних підручників повернувся зниклий термін «Велика Вітчизняна війна», зате «загубилося» багато незручних імен, а сам він охоче брав участь у спільних з росіянами комеморативних заходах.

Тріумф Революції гідності 2014 року не просто покінчив з курсом Януковича, але розпочав найглибші системні перетворення у роботі з колективною пам’яттю за всі роки незалежності. Декомунізація, вшанування борців за волю України, відкриття архівів, нові шкільні програми, а на додачу за Петра Порошенка українська армія отримала засновані на національних традиціях відзнаки та привітання. Можна сперечатися, чи досягли ці зміни поставленої мети, чи склався навколо них суспільний консенсус, але очевидно, що після них повернення до старих практик стало неможливим.

І хоча початок правління Володимира Зеленського ознаменувався тим, що російські олігархи за потурання його оточення стали паплюжити пам’ять загиблих у Бабиному Яру, повністю зупинити запущені у 2014 році процеси нова влада не змогла. Понад те, Кремль, який призупинив активну антиукраїнську пропаганду після виборів 2019 року, доволі скоро повернувся до цього заняття. Спочатку Володимир Путін оголосив, що українці з росіянами один народ, а 24 лютого 2022 року взагалі поставив під сумнів саме право України бути незалежною державою.

Історія в Росії є однією з головних опор чинного режиму. І в міру того, як падає добробут пересічного росіянина та зменшується кількість зовнішньополітичних перемог, значення гуманітарної сфери лише зростає.

Повний провал «бліцкригу» та перспектива поразки вторгнення в Україну однозначно призведуть до посилення цієї тенденції. Тому у найближчий час слід очікувати збільшення обсягів російської історичної пропаганди як всередині країни, так і назовні – це по-перше. По-друге, зростатиме і безапеляційність, і прямолінійність цієї пропаганди. І оскільки немає жодних підстав передбачати зміну курсу Кремля в «українському питанні», напруження на російсько-українському «історичному фронті» тільки посилиться.

Для системної протидії російській пропаганді має бути створена Стратегія історичної політики України до 2041 року (до 50-ліття відновлення незалежності), а на її основі – урядовий план дій. Ця Стратегія має передбачати відповіді на зазначені вище загрози і виклики, а найголовніше – скасувати залежність історичної політики від прізвища першої особи в державі. Без чітко визначеної наперед і однозначно україноцентричної Стратегії ми приречені завжди відбиватися від російських атак на «історичному фронті» без шансів на контрнаступ.

Зрозуміло, що для створення справжньої, а не декларативної Стратегії необхідне масштабне обговорення у фахових колах, однак деякі напрями роботи можна передбачити заздалегідь.

1. Перезапуск Ради з питань національної єдності при Президентові України як дискусійно-компромісного майданчика між органами влади (Президент, Мінкульт, УІНП), науковими установами (НІСД, інститути НАНУ, виші) та представниками відповідних громадських організацій.
2. Остаточне завершення «вуличної» декомунізації та переведення її фокусу на радянські інституційні норми.
3. Законодавче оформлення процесу деколонізації – розробка принципів позбавлення публічного простору певних пам’ятників та назв, пов’язаних із перебуванням України у складі імперій.
4. Реформування навчальних програм шкіл та вишів у відповідності до новітніх наукових досягнень та реальної практики воєнного сьогодення.
5. «Гуманітарна» люстрація колабораціоністів у науці та освіті – заборона на професію.
6. Побудова довгоочікуваного Національного Пантеону – місця останнього спочинку та меморіалу найвидатніших провідників України.
7. Створення Національного військового цвинтаря та продовження процесу упорядкування військових секторів на кладовищах.
8. Побудова Меморіалу-Музею української війни за незалежність (центрального в Києві із філіями по всій країні), можливо – створення окремого органу влади для керування музеями і меморіалами сучасності та розмежування його повноважень з УІНП.
9. Продовження роз’яснювальної роботи із місцевим самоврядуванням на предмет українізації публічного простору: перейменовування вулиць на честь вітчизняних героїв, встановлення монументів тощо.
10. Покращення стану наукової сфери: спрощення процедури видачі грантів на фундаментальні дослідження, посилення державного фінансування археологічних розкопок, в ідеалі – реформи Національної Академії наук та галузі вищої освіти.
11. Покращення стану пам’ятникоохоронної сфери: жорстка боротьба із руйнуванням пам’ятників під час сільгоспробіт та будівництва, посилення державного фінансування постійних музеїв і пересувних виставок, історико-культурних заповідників.
12. Популяризація історичного спадку України: підтримка документального та художньо-історичного кіновиробництва зі зрозумілими схемами відбору, підтримка створення історичного офлайн та онлайн контенту (зокрема – держпрограма з перекладу та поширення українських книг за кордоном), підтримка краєзнавчих організацій, розробка маршрутів історичного туризму.

У підсумку всі громадяни України мають переконатися, що вони належать до нормальної сучасної європейської нації з повноцінними історією та культурою, яка впевнено дивиться в майбутнє, а не безпомічно застрягла в «садку вишневому» та вічній жалобі за жертвами зовнішніх агресій.

Враховуючи, що воєнне вирішення російсько-українських протиріч може зайти в глухий кут, гуманітарний «фронт» набуває першочергового значення. Тому й розробка Стратегії історичної політики стає невідкладною справою. Бо це той випадок, коли неявка на війну означає автоматичний програш.