Як українці, німці і кримські татари 100 років тому перемогли більшовиків

100 років тому, 24 квітня 1918 року, українські війська під командуванням Петра Болбочана першими увірвалися у контрольований більшовиками Сімферополь.

Нема де правди діти, Українська революція 1917-1921 рр., з її боротьбою усіх проти усіх та метаннями між соціалізмом і націоналізмом, більше нагадує телевізійну драму, ніж героїчний епос. Але тим яскравіше на тлі загальних поразок виглядають видатні перемоги, здобуті українськими полководцями всупереч усьому цьому. Перемоги, настільки активно замовчувані або спотворені радянською пропагандою, що і через чверть століття після відродження незалежності про них знають далеко не усі наші співвітчизники. Кримська операція або, по-старому, похід Болбочана на Крим у квітні 1918 року, - один із найбільш вражаючих тріумфів української зброї по співвідношенню витрачених зусиль і досягнутого результату. Ну а у тому, що півострів тоді так і не став частиною України, винні не солдати, а політики.

Відповідно до угоди, досягнутої восени 1917-го між Українською Центральною Радою та Тимчасовим Кримсько-Мусульманським виконавчим комітетом, Київ відмовлявся від претензій на територію півострова, обмеживши по Третьому Універсалу свої домагання Північної Таврією. Мусвиконком, у свою чергу, скликав Курултай, на якому було задеклароване створення Кримської Народної Республіки.

Однак в січні-лютому 1918-го вагоме слово сказав «товариш маузер», так що і материк, і півострів опинилися в руках комуністів, причому з однаковим результатом у вигляді червоного терору. Однак Києву пощастило більше: він встиг укласти Брестський мир, спочатку вийшовши зі світової війни, а потім навіть отримавши Німеччину в якості союзника. Спільні австро-німецько-українські сили за два місяці викинули революційних «братушок» назад до Росії, але повному миру, дружбі та жуйці перешкоджала кримська проблема.

З одного боку, після розгрому кримськотатарського національного руху і узурпації більшовиками на півострові влади Київ більше не вважав себе зв'язаним старими домовленостями і претендував на Крим. З іншого боку, німці півострів частиною України не вважали, маючи намір самим зайняти його і покарати севастопольських матросів за їхні вилазки на материк. Загалом, у квітні 1918-го між союзниками розгорнулася гонитва, хто ж перший відхопить собі Крим і Чорноморський флот на додачу.

10 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуковський віддав таємний наказ командиру Запорізької дивізії Олександру Натієву сформувати групу для походу на Крим. До неї увійшли 2-й Запорізький піший полк, два дивізіони бронемашин, важка артилерійська батарея і харківський партизанський загін. Пізніше до них приєдналися Запорізький кінно-гайдамацький полк, кінно-гірський дивізіон і інженерний курінь. Всього у Кримській групі було понад 9 тис. бійців, 12 бронемашин, півдюжини гармат і 2 бронепоїзди (не рахуючи 16 транспортних ешелонів). Командиром всієї групи був призначений Петро Болбочан.

З Харкова через Павлоград та Синельникове українці дісталися до Олександрівська (нині - Запоріжжя), дорогою беручи участь у дрібних сутичках з більшовиками. Там Болбочан планував по Дніпру спуститися до Берислава і рушити на Перекоп, але місцеві червоногвардійці відвели з міста флот, а чекати було ніколи. Тому група залізницею вирушила на Мелітополь.

Паралельно на Крим наступав 52-й німецький корпус Роберта Коша: 217-а піхотна і Баварська кавалерійська дивізії йшли на Перекоп, 15-а дивізія ландвера їхала за Болбочаном на Мелітополь, а 212-а піхотна спішно перекидалася з Румунії. На момент штурму у Коша під рукою було до 30 тис. солдат з бронемашинами, артилерією та авіацією.

Кримські «товариші» зосередили на Перекопському перешийку 5 червоногвардійських, 3 «партизанських», 2 кінних і 1 «інтернаціональний» загін з 16-20 гарматами, кулеметами, бронемашиною і аеропланами - всього до 7 тис. осіб. Берег Сиваша навпроти Чонгара прикривали 3 «революційних» і 1 кінний загін з бронепоїздом, гарматами і кулеметами - всього до 5 тис. осіб. Північною Таврією було розкидано до 6 тис. червоногвардійців, анархістів і мобілізованих. Правда, 16 квітня повз проходив офіцерський загін добровольців Михайла Дроздовського, який залив сала за шкуру місцевим більшовикам і вигнав їх з Мелітополя, так що в обороні Криму їм взяти участь не судилося.

18 квітня німці пішли на Перекоп і до вечора прорвали позиції червоних. Цього ж дня Болбочан розгромив залишки «товаришів» на північ від Мелітополя і в'їхав у місто, змусивши Дроздовського відійти (сторінки його щоденника за цей день містять сліди посиленого жовчовиділення). Кош, чиї головні сили уже втягнулися у бої, не перешкоджав наступу українців на Чонгар.

19 квітня німці взяли Армянськ, наступного дня - Джанкой, але контрудар червоних 21 квітня змусив їх зупинитися. Тим часом Болбочан доїхав до Чонгара, розбиваючи позосталі більшовицькі частини і по телеграфу видаючи себе за командира однієї з таких частин. У підсумку в ніч з 21 на 22 квітня українська мотодрезина з 20 «добрими козаками» на чолі з Петром Зілинським спокійно проїхала по замінованому Чонгарському мосту і відкрила вогонь в тилу «червоних», а бронепоїзди атакували у лоба. Більшовики побігли. Вранці Болбочан переправив до Криму основну частину військ і до вечора 22 квітня, після невеликого бою дорогою, прибув у зайнятий німцями Джанкой. Кош спробували перешкодити подальшому просуванню Кримської групи, але на перший раз Болбочан просто проігнорував його.

Червоні хаотично відступали на Севастополь, не чинячи організованого спротиву; українці переслідували їх. У Сарабузі (нині - Гвардійському) на північ від Сімферополя 23 квітня більшовики зробили невдалу спробу контратакувати, а вже вранці 24 квітня передові загони Болбочана на чолі з Іларіоном Сесем двома шляхами - шосе та залізницею - увірвалися в кримську столицю, захопивши червоноармійський штаб. Радянська залога розпорошилася без бою.

Паралельно по всьому півострову запалахкотіло кримськотатарське повстання із центром в Алушті, яке переросло у «народну» війну із застосуванням артилерії. Десятки селищ і кілька міст повсталі звільнили від більшовиків самостійно, частину потім у них відбили червоні матроські десанти. Кілька дрібних українських загонів, які пробралися в тил «червоним», допомагали кримським татарам. Уряд радянського Криму намагався врятуватися втечею, але 21 квітня потрапив у полон до повстанців, а 24-го числа був розстріляний.

25 квітня українська кіннота зайняла Бахчисарай, більшовики із Севастополя надіслали телеграму до Центральної Ради з проханням про перемир'я і скерували до Сімферополя делегацію з тією ж пропозицією. Здавалося, що справа зроблена, і Крим став частиною України.

Проте того ж самого дня німецькі частини оточили головні сили Болбочана у Сімферополі і наказали скласти зброю. Той відмовився і зажадав прямого зв'язку з Києвом. Переговори і «війна нервів» тривали два дні. В українській столиці чиновники крутилися, мов вужаки на сковорідці, відбріхувалися зайнятістю або взагалі не відповідали на запити. Болбочан вже готувався прориватися крізь німецькі лави на Феодосію і утримувати Керченський півострів, як вранці 27 квітня міністр Жуковський наказав Кримської групі повернутися на материк. Зброю свою українці зберегли і увечері того ж дня перший ешелон вирушив з Сімферополя на Мелітополь. Лише кінно-гайдамацький полк, що діяв автономно, ще кілька днів провів у Криму і повернувся на материк 10 травня.

У Феодосії та Керчі місцеве населення, очікуючи на Болбочана, виходило на вулиці із українськими прапорами та портретами Тараса Шевченка, але замість українського визволення на них чекала німецька окупація.

Ну а 29 квітня, попри все, сталося те, заради чого і починався цей похід: кораблі Чорноморського флоту підняли синьо-жовті стяги і визнали свою приналежність Україні. Але Болбочан так і не дійшов до Севастополя, контроль над флотом повернули собі більшовики і, побоюючись німців, вивели його до Новоросійська, де частину суден затопили.

З суто формальної, політичної точки зору Кримська операція військ УНР завершилася нічим: ані півострів не увійшов до складу України, ані Чорноморський флот не став по-справжньому українським. Однак з погляду військового мистецтва це був справжній тріумф, гідний пам'ятників і пісень. Поступаючись більшовикам в чисельності, постійно озираючись на німців, Кримська група зробила неможливе - за один тиждень підкорила півострів, змусила противників просити миру і спричинила українізацію флоту. Чонгарський прорив був блискучою тактичної операцією, і, провівши його, Болбочан показав себе видатним полководцем, набагато перевершивши в умінні та везінні того ж Фрунзе, чий штурм Перекопу в 1920 році зусиллями радянської пропаганди був канонізований.

Гетьман Павло Скоропадський не залишав ідею «прилучення» Криму до України і пізніше, а у жовтні того ж року економічним тиском домігся початку переговорів про приєднання. Втім, попри усі зусилля, 1918 рік так і не став роком українського Криму.