Україна - поле для експериментів? Чому не треба слухати росіян, які переїхали в Україну

Про росіян в Україні. Я не вірю в людей, я вірю в кейси. Кейс не бреше, кейс - це визначена, зрозуміла річ, яка дозволяє зробити вичерпні висновки. Тому коли хтось починає вчити мене життю, я прошу показати мені хоча б один її успішний кейс. Не буває успішних людей без успішних кейсів, а слухати поради та нотації теоретиків - марна справа.

Я чудово розумію, що коучинг - нове християнство і що сірим завжди потрібен пастир, але якщо ви дійсно не можете без поводиря, принаймні обирайте не росіян.

Чому? Тому що росіяни не можуть похизуватися успішними кейсами. Як правило, успішні кейси росіян мають паразитарний характер і з Росією не пов‘язані. Росіяни реалізуються лише тоді, коли стають частиною цивілізації, вдома вони нічого зробити не спроможні.

Тому коли людина з Росії приїжджає до України і починає вчити, як нам жити, за кого голосувати і яким чином любити Батьківщину, я питаю, що саме дає цій людині право так поводитись. Зазвичай це аргументується благими намірами, в які я також не вірю. Жодних логічних доводів не наводиться.

Ці люди оперують гіпотетикою - як хлопчик з нетфліксівського серіалу Sex Education, який за гроші консультував однокласників з питань сексу не маючи сексуального досвіду. Так само поводяться й росіяни, для яких Україна стала летовським «русским полем экспериментов», територією лопухів з відкритими ротами та кишенями.

Російське менторство - це річ у собі, яка існує лише для того, щоб існувати, і не має ані прикладного змісту, ні реального базису.

Звичайно, існують винятки, тобто люди, яким ці національні вади не властиві. Скажімо, як адвокат Новіков. Коли людина не менторствує, не лізе з порадами і поважає суспільство, яке його прийняло. Людина не спекулює на своїй інакшості, працює, виконує закони. Або як моя подруга Іра. Такі люди викликають повагу. На відміну від істеричних старшин запасу.